Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Олег

Коли я повернувся додому, в коридорі зустрів легкий аромат чогось смачного. Це було несподівано — я не замовляв їжу і точно не залишав кухаря вдома.

Зайшовши на кухню, я побачив, як Настя щось накладає в тарілки. Вона підняла голову й усміхнулася:

— Ти вчасно. Вечеря готова.

Я здивовано підняв брови.

— Ти приготувала?

— Хотіла подякувати за все, що ти для мене зробив, — сказала вона, трохи зніяковівши.

Я підійшов ближче і поглянув на стіл — паста з куркою та вершковим соусом, ароматна й апетитна. Виглядало чудово.

— Це несподівано. І дуже приємно, — сказав я щиро. — Давай куштувати.

Ми сіли за стіл, і я зробив перший ковток. Смак був відмінний.

— Дуже смачно, — похвалив я, і вона ледь помітно розслабилася.

Кілька хвилин ми їли мовчки, насолоджуючись стравою. Потім Настя відклала виделку і подивилася на мене серйозним поглядом.

— Я подумала над твоєю пропозицією, — почала вона. — І якщо вона ще в силі… я згодна працювати у тебе.

Я поставив келих і уважно глянув на неї.

— Це хороше рішення, — сказав я, — і я радий його чути.

Настя кивнула, а на її обличчі з’явилася тінь полегшення.

— Тоді завтра можемо поговорити про деталі, — додав я.

— Домовились, — усміхнулася вона.

Я не знав, що саме привело її до цього рішення, але бачив, що вона впевнена.

Коли ми закінчили вечерю, замість того, щоб піти, я підвівся й узяв тарілки.

— Давай я допоможу, — сказав я, перш ніж Настя встигла заперечити.

Вона здивовано глянула на мене, але кивнула.

Ми стояли біля раковини — я подавав тарілки, вона їх мила. Кухня була тихою, тільки дзвін посуду й звук води порушували спокій.

У якийсь момент наші руки випадково торкнулися. Ледь відчутне дотик шкіри до шкіри.

Я не відсмикнув руку, але й не зробив нічого зайвого. Настя завмерла на мить, але потім продовжила мити тарілку, ніби нічого не сталося.

Я відчув, як у мені прокидається якесь дивне тепло. Нічого неочікуваного, але й водночас щось нове.

Мовчки закінчивши з посудом, Настя вимкнула воду й повернулася до мене.

— Дякую за допомогу, — сказала вона.

— Завжди радий, — відповів я, дивлячись на неї трохи довше, ніж варто було б.

Вона опустила погляд, але я помітив ледь помітну усмішку.

— Тобі краще відпочити, завтра буде насичений день, — сказав я, розуміючи, що затримуюся довше, ніж треба.

— Так, мабуть, — кивнула вона.

Я вийшов із кухні, але тепло її руки на своїй ще довго відчував після цього.

Я лежав у ліжку, втупившись у стелю. Будинок був тихий, лише інколи чути було, як вітер порушував нічну тишу. Але в моїй голові було шумно.

Я думав про Настю. Про її очі, що трохи сором’язливо ховалися, коли вона говорила. Про те, як вона сьогодні виглядала, коли готувала вечерю. Про її усмішку – нешироку, стриману, але таку... справжню.

Я зітхнув і провів рукою по обличчю.

Це дивно. Я знаю її всього кілька днів, а здається, ніби вона вже частина мого життя.

Можливо, справа в тому, що вона з’явилася несподівано, перевернувши все догори дриґом. Можливо, тому що вона зовсім не схожа на тих жінок, яких я знав раніше. Вона не намагалася справити враження, не грала жодних ролей. Вона просто була собою.

Я посміхнувся, згадавши, як наші руки випадково торкнулися сьогодні ввечері. Це було зовсім незначним моментом, але чомусь залишилося в пам’яті яскравіше, ніж усе інше.

Настя мені подобається.

Я нарешті це визнав.

Не як гостя, не як людина, якій я допоміг. А просто як жінка.

З цією думкою я заплющив очі. Завтра все стане ще складнішим. Але зараз, у цю мить, мене це чомусь зовсім не хвилювало.

Ранок почався спокійно. Ми поснідали, Настя нагодувала свого кота, якого вона нарешті назвала Марсом, і здавалося, що вона почувається трохи впевненіше.

— Готова до першого робочого дня? — запитав я, коли ми сідали в машину.

Вона кивнула, хоча я помітив легке хвилювання в її очах.

Дорогою я розповідав їй про компанію, про відділи, про те, чим вона займатиметься. Настя уважно слухала, інколи ставила питання, а я ловив себе на думці, що мені подобається ця її серйозність.

Коли ми приїхали до офісу, я провів її всередину. Світлий просторий простір, великі вікна, приглушене гудіння роботи. Декілька співробітників привіталися зі мною, а потім з цікавістю глянули на Настю.

— Ось тут твій кабінет, — я відчинив двері і пропустив її вперед.

Кімната була невелика, але затишна: робочий стіл, комп’ютер, кілька шаф для документів. Біля вікна — крісло і журнальний столик.

Настя оглянулася, провела рукою по столу.

— Це все для мене? — запитала вона з легкою недовірою.

— Ти ж тепер працюєш тут, — усміхнувся я. — Почнеш з основних задач, але якщо захочеш розвиватися, я допоможу.

Вона мовчала кілька секунд, а потім подивилася на мене.

— Дякую, Олеже.

— Просто роби свою роботу добре, і не доведеться дякувати, — підморгнув я. — Ну що, готова розпочати?

В її очах з’явився вогник.

— Готова.