Читати книгу - "Тобі, мій Герою, Люба Ковальчук"

- Кицю, ти мене кохаєш? — грайливо запитував
Дмитро.
 

-Звісно, що так,- відповідаючи усміхалася я.
 

Ми говорили по телефону, як завжди, годинами. 0бговорювали все, а іноді просто мовчали, і це мовчання було таке цінне, тоді говорили наші серця.
 

За вікном був тихий зимовий вечір. Грудень. Житомирський пологовий центр «Мати та дитина», що в районі Богунії. Лікарі готувалися до першого зимового свята Миколая, яке відкривало всі свята. Ставили і наряджали ялинки та весело гомоніли. Ця метушня наганяла приємну ностальгію, смак дитинства, коли всі мрії здійснювались, тому що віра у них була щирою та казковою..
 

- Кицька, передзвоню, кохаю тебе та цілую, — хутко сказав Дмитро і вимкнув телефон.
 

- І я тебе, - тільки і встигла відповісти.
 

Коханий був тоді в наряді, в зоні ООС,  у якій вже знаходився півтора місяця, I, напевно, щось треба було терміново перевірити, тому і вимкнув телефон. У мене була легка тривога за нього, але я знала, що все буде добре, він обов'язково передзвонить, коли звільниться. Вставивши навушники у вуха та ввімкнувши приємну музику,
я ходила по коридору лікарні в надії народити скоріше. Уже було важко, живіт давив на органи та ребра, спати нормально не могла, хотілося вже якнайшвидше зустрітися з довгоочікуваною донечкою.
 

Почався вечірній обхід лікарів, і я пішла в палату, в якій лежала, і ще декілька дівчат по сусідству, в очікуванні малюків. Я прилягла на ліжко, чекаючи лікаря. Вона зайшла і почала перевіряти одну з дівчат, запитувала про самопочуття та інше, я чекала своєї черги. Живіт почало трохи тягнути. «Знову тренувальні перейми почалися», — подумала і продовжувала далі лежати та слухати лікаря. Через декілька хвилин відчула, що щось неконтрольовано для мене підтікає, і я точно не хотіла в туалет у той момент. Інстиктивно я підскочила з ліжка, боячись намочити постільну білизну, і голосно та емоційно сказала: 

— Якась водичка з мене тече! 

Лікар оглянулася і подивилася в мій бік. Я стояла біля ліжка, і в мене по ногах стікала рідина, я зрозуміла, що це відходять води, це означає, що я скоро народжуватиму. Я сміялася сама з себе, і дівчата в палаті теж. Лікар уважно оглянула мене, розповіла, що та як робити, й направила на передродові процедури.. 

Задзвонив телефон, це телефонував по відеозв'язку мій коханий чоловік Дмитро.

- Як ти, кицю моя? — запитав він. 

— Здається, я народжуватиму сьогодні, — водночас розгублено та радісно відповіла я. 

— У сенсі? Уже? — емоційно повторював Дмитро. — Але ж я хотів, щоб ти народила дев’ятнадцятого грудня, у свято. Навіщо ти так багато рухалась? Потрібно було лежати, народила б пізніше. 

Чоловік дуже хотів донечку у свято, він був упевнений, що вона з'явиться на світ саме цього дня, і для нього це було розчаруванням, що я народжую на день раніше. Але живіт мені дедалі більше болів, і я на емоціях я заплакала, було образливо чути саме такі слова від нього в такий момент. Ми обоє в тій ситуації були розгублені, як маленькі діти. Адже саме така серйозна ситуація у нас уперше в житті, і ми не знали, як правильно реагувати, наші емоції були неконтрольованими..
 

— Як ти себе почуваєш, кохана? — заспокоївшись, через хвилину, запитав мене Дмитро. 
 

-Та не дуже, — простогнала я, зморщивши обличчя
від болю, саме зараз проходила болючу перейму, яка через кожних чотири-п'ять хвилин з'являлася та ставала дедалі сильнішою.

-Хвилююсь за тебе та кохаю дуже, - з ніжністю в
голосі сказав Дмитро. - Як би я хотів зараз бути поруч із тобою, допомагати тобі, — з сумом продовжив він.
 

—Я теж, котику, — відповіла я..
 

Була вже темна ніч, тому після довгої розмови із переймами ми попрощалися, і Дмитрик після тривалого наряду пішов на пару годин відпочити, тому що попереду був ще один важкий день. Мені лікарі теж радили поспати, та я не могла, тому що біль ставав дедалі сильніше, перейми частішали, тому я до третьої години ночі проходила вже тримаючись за стінку.
 

Далі мене повели лікарі в родовий зал, де я ще приблизно чотири години проходила з переймами..
 

Було вже біля семи годин ранку, починало за вікном сіріти, просиналося місто від міцного сну, але я була виснаженою, втомленою, в очах темніло, a голос хрипів, не було сил навіть говорити, я тихо шепотіла і стогнала від болю.
 

Лікарі не витримали і поставили мені епідуральну
анестезію, щоб трохи полегшити біль. Мене положили на родове крісло, з декількома крапельницями, і я вдихнула з полегшенням. Всі болі пройшли, і я просто відпочивала та чекала повного відкриття родових шляхів для
народжування.

Коханий вже прокинувся та писав мені постійно,
дуже переживав. Заряд батареї на телефоні падав, тому я намагалася багато не листуватися, суто по справах..
 

Була вже дванадцята година, а я все ніяк не могла
народити. Як я не намагалася тужитись, голівка немовляти стояла в промежині і не рухалася далі..
 

Пішла 16 година, вечоріло. Наді мною стояло багато лікарів і вирішували, що та як зробити, тому що все залишалося, як раніше, серцебиття дитинки падало. Вони між собою емоційно щось обговорювали. У мене не було сил ні на що, очі самі по собі заплющувались від сильної
втоми, страшенно боліла спина і все тіло, лежачи з самісінького ранку в одній позі, не маючи можливості навіть повернутися. В мене більше не було надії народити самостійно.
 

І ось почалася знову потуга. Я зібралася з силами і з останніх сил тужилася, настільки сильно, як тільки могла на той час, я відчувала скрізь епідуральну анестезію біль, різкий біль, та я продовжувала тужитись. Полегшення.. Подивилася вниз і не повірила своїм очам. Родила! Родила! Родила! Маленьке та до болю рідне синюватого відтінку тільце акушери положили мені на груди та накрили бавовняною м'якенькою пелюшкою
 

Донечка.. Амелія... Я посміхалася дивлячись, як маленька крихітка, трохи сплакнувши, прийнялась розглядати все довкола своїми маленькими оченятками. Цікаво, що вона бачила в цей момент? Напевно, тільки
світло. Я взяла телефон та написала коханому, скинувши попередньо фото нашої донечки.