Читати книгу - "Незламна тиша, Марина Вітер"

           Актова зала була заповнена — вчителі, батьки, навіть кілька старших учнів прийшли, аби почути, що буде з їхньою школою. У повітрі висіла тривога, змішана з надією. Люди шепотілися, намагаючись розгадати, хто цей "представник забудовника", і чи залишився ще хоч якийсь шанс.

           Ольга стояла біля вікна, стискаючи в руках нотатки з промовою. У ній не було пафосу — лише факти, болючі й справжні. Вона мала намір говорити чесно. Вперше в житті їй було страшно, але мовчати вона не збиралася.

           Коли двері відчинились, у залі запанувала тиша. Артем Коваленко з'явився у темному костюмі, спокійний, впевнений, з тією особливою аурою людини, яка знає: він — влада. Його супроводжували два юристи й секретарка з планшетом.

           Він обвів залу поглядом і зупинився на ній.

           Вона стояла прямо. Не відвела очей. Її постава була відповіддю: я не відступлю.

— Доброго дня, — почав Артем, проходячи до сцени. — Я розумію, що це рішення складне для багатьох із вас. Але воно необхідне. Проєкт, який замінить школу, принесе місту нові можливості: робочі місця, сучасну інфраструктуру, розвиток району.

— А що з нашими дітьми? — піднявся голос із зали. — Де вони навчатимуться?

— Для всіх учнів буде забезпечено переведення до інших шкіл, — сухо відповів юрист.

             Ольга ступила вперед.

— Ви говорите про дітей, як про речі. Але вони — не логістика. Їм потрібне середовище, до якого вони звикли. Учителі, яких вони довіряють. Безпека. Ви не розумієте, що руйнуєте не стіни, а довіру.

           Артем дивився на неї довше, ніж слід було. І в його погляді щось змінювалося. Він не звик до опору. Особливо — з боку жінки, яка мала б боятись, але замість цього боролася.

— Пані Ольго, — звернувся він по паузі. — Ми не вороги. Це — бізнес.

— А ми — люди. І ми не мовчатимемо.

           І в той момент зал вибухнув оплесками. Вперше за багато років Артем відчув, як земля під ногами трохи зміщується. Її голос, її впертість — вона була не просто перешкодою. Вона була викликом.

          І вперше він подумав: а що, як він хоче цей виклик прийняти?