Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іда стоїть, розгублена, із простягнутою в повітря рукою.
Сідає на ліжку, збирає свої речі й починає вдягатися. Холодно, яблучна волога прилипає до шкіри, тепер Іда відчуває, що цей запах — провісник життя.
Це була дурна необдумана ідея, щоб у таку погоду їхати оглядати старий будинок. Немудрий сентименталізм, бо дому вже може й не бути — коли його продавала, ледве тримався купи. А навіть коли є, то живуть там якісь чужі люди, які приїхали з міста на канікули і такий візит для обох сторін буде незручним. Побачить сіни, поколоті в’язками нарт і київ, наплечники в кухні, чужі шкарпетки, що сушаться над піччю. Розвалили кахельну піч і замість неї поставили норвезького чавунного п’єцика. Може, зробили ремонт, і нічого вже там немає з того, що вона могла б розпізнати.
А коли б навіть було так само, як раніше, то що з тим зробить? Де помістить ті образи, з чим їх поєднає, як впорядкує непотрібні спогади. Одягаючи спідницю, усміхається сама до себе — її мама їздила на схід оглядати покинуті місця. Батько не хотів. Вона згадує німців, які щоліта відвідували ці околиці, дивилися, фотографували, сканували місцевість, впевнюючись, що той минулий світ, який існує в їхній свідомості, викидає якоря назовні, що вони не потрапляють під уплив лагідної параної, живучи спогадами і снами, під іронічним поглядом власних дітей. “Це має бути магічна віра, що хоч на мить людям вдасться повернути час і доторкнутися до того, що було”, — думає Іда. Суть всіх релігій — не воскресіння, не спасіння, а спроба повернути час, зробити так, щоб він кусав власного хвоста і постійно повторював те, що вже колись говорив, навіть якщо це було не до кінця зрозуміле белькотіння. Її мама поверталася з цих подорожей бадьора і ніби молодша. Чи їй справді вдавалося повернути час? Чи це був східний шабаш, на якому викликали минуле, і чи це завдяки йому на маминому обличчі з’являлась підступна усмішка?
Іда пробує відтворити на своєму обличчі ту мамину гримасу. Тренує дрібні м’язи обличчя. Шукає дзеркало, але в кімнаті його немає, тому підходить до вікна. Все одно не бачить у ньому свого обличчя, а може бачить, тільки не звертає на себе уваги. З туману з’являється чимале подвір’я, порожнє, присипане свіжим снігом, заховане від її погляду білим полотном. Вище, понад будівлями, бачить гору, високу, хоч її вершина зникає в імлі. Її стрімкі схили — гладкі, порослі тільки маленькими деревцями, які виглядають звідси як коми, нервово поставлені рисочки на чорно-білому шкіці. Виступають понад дахами гаражів, понад будинками і поламаними підйомниками шахт. Іда, загіпнотизована тим краєвидом, чекає, мерзнучи, поки туман підніметься ще вище та відкриє вершину. Але минає хвилина і виглядає так, що показ уже закінчується — вибілена сірість спливає лагідними повільними каскадами вниз і закриває те, що так неохоче показала.
Іда обережно йде сходами вниз — вони стрімкі й погано освітлені, на них лежать рештки червоного хідника. Відчуває запах паленого дерева і, коли відчиняє знайомі двері до кухні, їй в обличчя вдаряє хвиля теплого повітря, що пахне живицею. Підноситься запах вареної картоплі, яка легко парує у баняку на гарячій блясі, пахне каша, яка булькає, вже майже готова, — Іда піднімає накривку і переконується у цьому. З’їла би сам запах, бо каша не виглядає апетитно — сіра мішанина.
Господарів немає. Постіль пса, Іни, порожня. Іда хоче виглянути у вікно, але за шибами панує туманна сірість, за вторгненням якої вона спостерігала нагорі. Лікарня, вона згадує лікарню з дитинства, де всі шибки були пофарбовані набіло.
Батьки завезли її до лікарні й залишили. Плакала цілу ніч і цілий день, болісно розчарована, що могли так зробити. Наступного дня, ослаблена від плачу і гарячки, почала уявляти собі, що померла і що бачить похоронну процесію і свою домовину та, звичайно, бачить їх обох: свою гарну неспокійну маму, яка тепер заточується з жалю і шкодує, ох, як вона шкодує, і батька з обличчям у мокрих від сліз долонях, і дітей з цілої школи, і вчителів, і лікарів, і медсестер. Думка про власну смерть — добра, терпко-солодка, як молодий аґрус, як перші яблука.
Через такі вікна нічого не видно. Тому сидить коло столу, вкритого витертою цератою, і розглядає приміщення, чекаючи на окріп. Немає тут нічого зайвого, нічого розкішного — може, тільки календар: крикливі кольори зі знімками вишуканих страв. На березень припадає риба, викладена на продовгуватому полумиску, її запечене мертве тіло оживляють жовті скибки цитрини і зелені гілочки петрушки. Зелене і жовте на календарі — єдині кольорові плями в тій безбарвній кухні, осліплій, з більмом на вікнах. На гачках над бляхою висять фаянсові горнятка: бере одне і наливає собі води з крана. Жадібно п’є,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.