Читати книгу - "Сокіл і Ластівка"

Втішаюся тим, що нам тут буде дуже зручно. Геля оселиться на дивані, Ластик у кабінеті — тут можна взяти складане морське ліжко, йому сподобається. А ми з тобою, ясна Алтин Фархатівно, влаштуємося по-королівському в будуарі й будемо дивитися крізь панорамне вікно на зірки. На Карибському морі погода не така, як тут, можна снідати на терасі. Уявляєш?

Щойно я відчув у собі достатньо сили, щоб вирушити на обід, як наш «Сокіл» вийшов у Біскайську затоку. Захитало так, що по столі почали їздити склянки. Ви знаєте, панянки, як я ненавиджу уколи, але тут я здався. Хитаючись, дістався до медпункту і попросив зробити ін’єкцію від морської хвороби. Тепер не нудить, але їсти все одно не хочеться й хилить на сон.

Найдошкульніше те, що, здається, я єдиний з-поміж двох тисяч пасажирів, хто реагує на хитавицю. Всі довкола ходять задоволені, без упину чимось захоплюються, випивають-закусюють у п’ятнадцяти безкоштовних забігайлівках і взагалі насолоджуються життям. Все ж ніякий я не британець, немає у мені морської крові. Тітонька он розпашіла, посвіжішала. Сновигає на своїй тарадайці з електродвигуном то в казино, то в кіно, то дивитися на танці.

Посидів за комп'ютером — знову погіршало. А що, як я проваляюся всі дні у ліжку?

Морська хвороба буває від слабкодухості й розслабленості. На неї страждають тільки лайдаки. Ходи в джим, бігай палубою, і все минеться.

Шеу, бедолажичко, йак йа зо ваз пириймайусьі

Сьогодні хитавиці немає. Почуваюся чудово. За сніданком наївся, як пітон. Обідом, файв-о-клоком і вечерею теж не знехтував. Готовий до повнішого звіту про перші враження.

Перше, що мене вразило, це пасажири. Тобто я, звісно, розумів, що тритижневий круїз на «Соколі» можуть собі дозволити тільки люди вельми забезпечені, та якось не взяв до уваги, що самих грошей тут замало. Потрібен ще й вільний час. А хто з заможних мешканців Об’єднаного Королівства може дозволити собі на цілих три тижні відірватися від справ? Тільки ті, хто від справ уже відійшов.

У Саутгемптоні, перед посадкою на корабель, закочую я тітоньку в ангар, де реєструють пасажирів, і бачу сценку з якось поганенької комедії, коли, знаєте, весь час врубають регіт за кадром. Ціле море сивих і голомозих голів, крісла-каталки, ціпки, згорблені спини, а над усією, цією геронтомасою висить величезний життєрадісний білборд з гаслом: «Ми такі молоді, а вже підкорюємо світ!»

Як виявилося, фірма «Пенінсьюлар», якій належить наш «Сокіл», нещодавно відзначила своє п’ятиріччя і, як тепер кажуть, позиціонує себе лідером нового покоління круїзних компаній.

Забігаючи наперед, розповім з цього приводу ще дещо, вже з жанру чорної комедії.

Сьогодні я блукав кораблем і познайомився з милою дівчиною з сервісного відділу. Смаглявенька, гарненька, родом з Бомбея (тут майже весь обслуговуючий персонал з Індії, Філіппін чи Індонезії). Ревнуєш, дружино? Правильно! Знатимеш, як випускати орла з клітки.

І ось ця Чаті, чи то захоплена моєю красою і привабливістю, чи (що ймовірніше) розраховуючи на чайові, завела мене в таку місцину, яка від пасажирів зберігається у таємниці. У трюмі, поряд з холодильником, де тримають їстівні запасай, є ще один. Для небіжчиків. Чаті шепнула мені, що за один рейс не менше п’яти, а буває, що й десяток бабусь і дідусів віддають Богові душу. Це не дивно, якщо врахувати, що середній вік пасажирів 77 років, а один відсоток (тобто людей двадцять) перевалив за дев’яносто. Так наш «Сокіл» і пливе між райських островів: нагорі грають у бридж, прогулюються палубою і танцюють допотопні танці, а внизу лежать у блаженній тиші заморожені напівфабрикати, очікуючи на повернення додому.

Між іншим, про танці. Це сильне видовисько.

Літні чоловіки ввечері виряджаються в біта смокінги, бабці—у відкриті сукні й чимчикують до танцзалу. Я дивлюся на все це, як зачарований. Оркестр грає танго, ча-ча-ча, фокстрот, Недовго, по півтори хвилини, щоби публіка не вибилися з сил. Та одного разу врубали бугі-вугі, і деякі old girls та old boys згадали молоді літа. Це було здорово, чесне слово. Навіть соромно стало, з яких таких причин я дивлюся на цих людей з насмішкуватою жалістю. У них був свій час, зі своїми звичаями і танцями. Цей теплохід — мов плавучий заповідник минулого століття. Я тут гість, і у мене немає жодного права відчувати зверхність щодо старих леді та джентльменів тільки через те, що вони помруть раніше (тьху-тьху-тьху).

Пам'ятаєш, Алтин, як ми їздили в Китай? Перші кілька днів нам здавалося, що у всіх довкола однакові обличчя, але приблизно за тиждень ми перестали сприймати оточуючих як китайців, бо навчилися бачити індивідуальні риси. Те саме і тут. У перший вечір у мене було відчуття, що я весь час наштовхуюся на одних і тих самих дідусів і бабусь, в очі лізли тільки зморшки, обвислі підборіддя, коричневі плями у вирізах вечірніх суконь. Та сьогодні я припинив помічати, що обличчя довкола мене старі. Буцім усе людство раптом постаріло, і я навіть здригаюсь, коли бачу в дзеркалі свою непристойно свіжу фізіономію, з неприродно гладким чолом і неприємно пружною шиєю.

У старих обличчя набагато цікавіші, ніж у молодих. З віком виразніше проступають риси вдачі, розум чи дурість, доброта чи злостивість, успішність чи безталанність. Мені здається, що за малюнком зморщок я можу прочитати всю life story[6] людини, і нерідко це захоплююче, цікаве чтиво!

Раптом у мене виникло моторошне припущення. Що, коли я насправді не пливу океаном, а помер? Припустімо, розбився в літаку і потрапив прямісінько на той світ. Ні, правда. Довкола самі старі. Райське, безтурботне існування. Годують і поять задарма. Офіціанти в білому схожі на янголів. Пухнасті хмари, синє море…

Агов, на землі! Відгукніться!

Не витріщайся на чужих бабусь, гляди-но краще свою.

Розповідай їй частіше про кістляву руку голоду, що загрожує твоїй родині. У мене сьогодні були розборки з Фіфою. Уяви, ця нахабна тварюка приперлася в редакцію, заявилася прямісінько у мій кабінет і каже: «Інтер'єрчик у вас тут типу «бідненько, але чистенько», тільки пристойних людей відлякувати. Я скажу Костику, хай відбашляє на ремонт, і пришлю свого дизайнера». Нічого, га? Я їй спокійно так, ти мене знаєш: «Ану геть за двері, кицько фарбована». Вона від мене вилетіла, ледь діаманти з вух не повипадали. Побігла жалітися, ну й хрін з нею. Контракт не зобов'язує мене