Читати книгу - "Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал"

Підбабі[7] в неділю, а зовсім інші — в понеділок, кожен будній день має свою характеристику, тож можна скласти графік руху фекалій, за припливом презервативів можна з’ясувати, в якому з празьких районів займаються сексом більше, в якому менше, мене, однак, найбільше вразив академічний звіт про те, як щури й пацюки вели таку саму тотальну війну, як і люди, що війна та завершилася повною перемогою щурів, які, однак, відразу розділилися на дві групи, на два щурячі клани, на два організовані щурячі товариства, і саме зараз під Прагою у всіх каналах, у всіх клоаках точиться бій не на життя, а на смерть, велика щуряча війна за те, хто буде переможцем і хто матиме право на всі фекалії та все сміття, які стічними каналами течуть до Підбаби; втім, я дізнався від цих каналізаторів із університетською освітою, що тільки-но закінчиться ця війна, переможна сила за законами діалектики знову розділиться на два табори, як діляться гази, метали і все живе на світі, щоби бій знов урухомив життя, і бажання вирівняти протилежності негайно внесло рівновагу, щоб цілісний світ не спіткнувся ані на мить. Я бачив, як точно Рембо писав про те, що духовна битва така ж нещадна, як і людське бойовище[8], і згадав про фразу Христа: «Я не мир принести прийшов, а меча». Ці відвідини підвалів, каналів, клоак і очисних станцій у Підбабі мене завжди заспокоювали, а оскільки я був мимохіть освічений, то завмирав і дивувався Геґелеві, який повчав мене, що в світі треба боятися лише того, що скам’яніло, боятися застиглих передсмертних форм, а радіти треба, тільки коли не сама особа, а й ціла людська спільнота через бій зможе оновитися і вибороти собі завдяки новим формам право на нове життя. Вертаючись празькими вулицями назад до свого підземелля, я рентгенівськими очима бачив крізь прозорий тротуар, як у каналах і клоаках генеральні штаби щурів домовляються зі своєю бойовою армією, а командири віддають накази в бездротові приймачі, на якому фронті треба підсилити бій, я йшов, а під моїми черевиками клацали гострі зубки щурів, я йшов і думав про меланхолію вічної світобудови, я плівся за клоаками, повними сліз очима дивлячись угору, щоб раптом побачити те, чого ніколи не бачив, чого ніколи не помічав, на фасадах багатоповерхівок і комунальних будівель, скрізь, де не глянеш на ринви, я бачив те, у що поринали, й те, чого прагнули Геґель і Ґете, ту нашу Грецію, той прекрасний еллінізм як приклад і ціль, я бачив доричні стовпи, тригліфи і грецькі ринви, бачив вінчасті карнизи, іонічні стовпи з колонами та волютами, коринфські стовпи з листяними хвилями, я бачив паперті, каріатид і грецькі балюстради аж на даху багатоповерхівок, у тіні яких ішов, помічав ту ж таки Грецію й на празькій периферії, на фасадах звичайних багатоповерхових будинків, чиї вхідні портали і вікна прикрашені оголеними жінками й голими чоловіками, квітами й гілками чужоземної флори. Отак ідучи, згадав я, як кочегар із університетською освітою сказав мені, що Східна Європа починається не за Поржіцькими воротами[9], а аж там, де закінчуються старі австрійські ампірні вокзали, десь у Галичині, куди дістався грецький тимпан, і що Прага сповнена грецьким духом не лише на фасадах своїх багатоповерхівок, а й у головах мешканців тільки тому, що класичні гімназії та гуманітарні університети забили Грецією з Римом мільйони чеських голів. І поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели, — далі працюють над усе точнішим зображенням світу. Тож і я повернувся до свого підземелля, а коли побачив своїх мишенят, як вони стрибають і бавляться, як ідуть мені назустріч, пригадав, що в дні ліфта є кришка, яка закриває вхід у канал. Драбиною спустився на дно шахти, набравшись відваги, відкрив кришку, став навколішки й слухав, як там булькотить і шумить каналізаційна вода, чув ритмічне ляскання зливних бачків, дослухався до мелодійного дзюркотіння раковин і спускання мильної води у ваннах, неначе до мініатюрного прибою морських хвиль і солоних вод, а прислухавшись, чітко почув над усіма водами бойовий крик щурів, угризання в м’ясо, колотнечі й тріумфи, плюскання й бовтання войовничих щурячих тіл, звуки, що приходили з невідомої далини, і вже знав, що на будь-якій околиці, де не знімеш кришку чи сітку, де не спустишся вниз, скрізь і всюди зараз ведеться останній щурячий бій, нібито остання щуряча війна, яка закінчиться великим тріумфом, що триватиме, поки не знайдеться причина все розпочати знову. Закривши кришку, я стояв біля свого преса, вже збагачений новим знанням: під моїми ногами у всіх каналах триває жорстока битва, тож і щурячі небеса не гуманні, тож і я не можу бути гуманним, бо тридцять п’ять років пакую старий папір, і сам трохи схожий на щура, тридцять п’ять років живу лиш у підвалах, не люблю купатися, хоча душова в нас прямо за кабінетом шефа. Як викупаюсь, відразу захворію, з гігієною треба обережно й повільно, працюю я голіруч, тож увечері мию руки, я знаю, що якби мив руки кілька разів на день, порепали б долоні, але часом, коли мене опановує туга за грецьким ідеалом краси, я мию одну ногу чи навіть шию, а наступного тижня другу ногу й одне плече, а коли надходять великі християнські свята, мию і груди, і ноги, але перед цим обов’язково випиваю хінін, бо точно почнеться сезонний нежить, хоч надворі й падає сніг, я-бо знаю. Тож тепер я пресую на своєму гідравлічному пресі старий папір, у серце кожного пакунка вкладаю розгорнуту книгу класичного філософа, я трошки заспокоївся після прогулянки ранковою Прагою, в голові прояснилося від того, що не тільки я, а й тисячі схожих на мене людей працюють у підземній Празі, у склепах і підвалах, у головах у них течуть живі, живучі й живлющі думки, якось трошки заспокоївся, працюється мені краще, ніж учора, за механічною роботою можу навіть повернутись у лоно часу, коли був молодий, коли щосуботи прасував штани й начищав черевики, навіть ізнизу, бо молоді люблять чистоту й картинку самих себе, картинку, здатну покращитись, я обертаю у повітрі праскою, повною розпаленого вугілля, аж іскри летять, кладу на дошку штани, щоб спочатку напрасувати шви, а тоді розтягаю їх, вирівнюю по швах, і кладу на штани вологу тканину, яку побризкав