Читати книгу - "Хімія для серця , Настя Коваленко"

Понеділок почався з ранкового дощу й лабораторної з органіки. Мар’яна сиділа в першому ряду, над зошитом виводила рівняння, які дивно нагадували їй танець — точний, повторюваний, логічний.

Після “Ночі першокурсника” вона викинула сукню назад у шафу, сховала локон, що лишився після накрутки, і сказала собі чітко:

“Те — була просто мить. А тепер — знову навчання.”

Вона старалася більше, ніж раніше. Відповідала на кожне запитання, піднімала руку навіть там, де інші мовчали. Оксана Миколаївна знову покликала її залишитися після пар — допомогти підготувати обладнання для наступної групи.

— У тебе є талант, Мар’яно. Але головне — ти вмієш думати, а не просто повторювати.

— Я просто... люблю це. Реакції — єдине, що завжди логічне.

Вона вже виходила з аудиторії, коли в коридорі її наздогнав голос:

— Гей! Принтерна королева!

Це був Назар. Він тримав у руках флешку.

— Тут програма. Хімічна візуалізація. Дивився, бо мої з хімією туплять, а ти казала, що любиш бачити процес. Може, допоможе. Без вірусів, чесно.

— Ти... просто вирішив мені допомогти?

— Ага. Бо в тебе очі загоряються, коли ти говориш про реакції. Це рідкісне явище в коледжі.

Вона взяла флешку, кивнула.

— Дякую. Але я не шукаю нічого, окрім формул.

— А я не пропоную нічого, окрім флешки, — усміхнувся він.

Вона засміялась. І одразу ж всередині себе поставила крапку:

“Це не більше, ніж ввічливість. Ніяких відносин.”

І все ж, увечері, коли відкрила програму, подивилася, як моделюється реакція естерифікації на екрані, подумала:

“Можливо, трохи ввічливості — це не так страшно.”