Читати книгу - "І буде життя, Олена Воля"

- Зорянко, ти встигаєш попрощатися з дідусем?

− Не хвилюйся, сестричко. Ще тільки шоста ранку. Десь через три години буду на місці.

− Вважай, якщо тривога, автобус не рушить.

− Ось тому я в таксі.

− Щасливої дороги. Чекаємо.

− Не плач. Пам'ятаєш дідусеві слова?

− Так. Я з вами не довго, мене Наталка уже зачекалася, хату прибрала. А ви мені не розкисайте, бо увесь мокрий прибуду до вашої бабці. Не соромте мене перед небожителями.

− От-от. А старі люди мудрі, тож шануйся.

"Виклик завершено," − Мілана відклала телефон і ще раз оглянула світлицю. За кілька годин прибуде кортеж. Батьки приїдуть раніше, щоб допомогти усе підготувати. Хоча все й так було напоготові. Дід Іван прожив гідне життя. Завжди був у пошані. Хоч і любив пожартувати, але то більше про житейську мудрість. Ні з кого не кепкував. А коли треба було посварити, то робив це серйозно, з легким докором. Щоб на науку мали. Справедливим був Іван Тимофійович − за це поважали його всі і в цьому селі і всюди, де тільки бував. Тож чимало знайшлося охочих допомогти провести в далеку дорогу і підготувати поминальний обід. Мілана тільки й того, що показувала, де що лежить. А чого не знайшли в господі, те враз від сусідів приносили. Так годиться.

Телефон майже не затихав. Усі знайомі висловлювали співчуття: хто дзвінком, хто повідомленням, а хто сумним смайликом у Фейсбуці...

− Міланочко, ти як?

− Андрійку...

− Тримайся, сонце. Іван Тимофійович завжди хотів бачити посмішку на твоєму обличчі. Пам'ятаєш, як при першій зустрічі нас розкусив. Зразу зрозумів, хто я для тебе. Ти просто сяяла зсередини. Шкода, що не можу зараз бути поруч з тобою. Хіба що думками. Сестра вже приїхала?

− Десь через годинку буде.

− Добре. Вдвох вам буде легше. Мама як?

− З тіткою Валею контролюють підготовку. Вони вже виплакалися за два дні. Кажуть, сьогодні треба без сліз. Пам'ятають дідусеві слова...

− Ага. Він добре вас намуштрував. Точно усе знав.

− Ти так думаєш?

− Переконаний. Буду йти, кохана. Сигнал тривоги.

− Бережи себе.

− Бережись, Ланочко. Люблю.

На екрані засвітилося сповіщення: "Пройдіть в укриття! Вся країна − ракетна небезпека!"

− От іроди прокляті, ні жити, ні вмерти по-людськи не дадуть, − в хату зайшла тітка Ольга з великим букетом білих хризантем, − принесла так, як загадував Іван Тимофійович. Казав, щоб відправляли його до Наталки з її улюбленими квітами. Знав, що в мій магазин хризантеми цілий рік поступають, як і троянди. Але Наталя Федорівна найбільше любила ось такі.

− Ланусику, рідненька, − у хату влетіла дівчина-вихор. Русява, з короткою стрижкою, у чорному брючному костюмі і букетом білих хризантем. Підскочила до Мілани, чмокнула в щоку і затисла в обіймах. Посеред світлиці стояло дві сестриці: такі схожі і водночас такі різні.

Зоряна і Мілана − дві красунечки, доньки Овчарука Романа, львівського інженера, який вкрав серце Олени Іванівни ще 30 років тому і відвіз до себе на батьківщину.Церемонія пройшла як заповідав дід. І майже без сліз. Бо коли хтось і хотів заголосити, Зорянка була тут як тут і зачитувала дідів заповіт. Провели як нареченого з оберемком білих хризантем, в чорному костюмі. Навіть хмари не сміли проронити ні сніжинки, ні краплинки. Бо негоже йти до небожителів у мокрому одязі.