Читати книгу - "Кам’яна Матір, Йо Томас"

Вітер повз барнхаус, наче щось древнє шурхотіло крізь дерев’яні щілини. Усередині — тиша, в якій чулись лише клацання клавіш і шелест сторінок.

Гражина сиділа на підлозі серед купи розкладених книг. Її ноут мигав жовтим, скануючи старі документи, переплетені вручну. Белла перераховувала вирвані з досьє сторінки, звіряючи з обкладинками.

А Віктор стояв біля високої полиці. Його пальці ковзнули по корінцях — “Етнографія півночі”, “Культові структури лісостепу”, “Магія каменю в дохристиянській Україні”…

— Ось, — нарешті пробурмотів він, витягуючи пожовклий том без назви. — Цю книжку я знайшов у Чортовому Яру, коли працював зі справами, які "офіційно" не існували.

— Ти про що? — Гражина підняла очі.

Віктор усміхнувся без радості, відкриваючи книгу.

— Про ті часи, коли КДБ вивчало "аномальні" явища. Були справи, які опрацьовувалися не для допитів, а для спостережень. Як X-файли, знаєш? Малдер, Скаллі. Тільки в моєму житті це було не вигадкою. Це були люди, що знали, що таке надприродне, потойбічне.Я допомагав розшифровувати частину матеріалів — потім, у 90-х, коли вони вже були "забуті". Кам’яна Мати з’являється щонайменше в п’яти справах. Скрізь — зникнення, обрядові малюнки, і одне і те саме слово: "німотність."

Белла заклякла:

— Що це?

— Так вони називали стан, коли людина не могла вимовити власне ім’я. Або ж — коли в селі всі починали говорити однаково. Без різниці в голосах. Без ідентичності.

Гражина провела пальцем по сторінці. Там була груба копія фото: статуя з дитячою фігуркою біля підніжжя. Їхні обличчя стерті.

— Тут згадується один агент, — сказав Віктор, перегортаючи далі. — Ініціали — С.П. Він зник. Але перед тим залишив запис: "Мати повернеться, коли її ім’я забудуть."

— А Потерча?

— Було назване як "Резонансний супровід." Його голос активується біля статуї. Вони пов’язані.

— То як дізнатися ім’я Потерчати, якщо все веде в нікуди? — запитала Белла.

Віктор відкрив нижній ящик шафи. Звідти — стара картонна коробка. На ній — олівцем: “КДБ/1984/недозавершене”.

— Бо іноді нікуди — це і є місце, де починається відповідь.

        -------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Нічна кава була гіркою, але потрібною. Барнхаус хрипів дерев’яними стінами, коли Віктор знову поринув у минуле. Усе, що він збирав роками, тепер вставало перед ним не у вигляді спогадів, а як розслідування, що ніколи не завершилось.

— С.П. — це був Сергій Похилюк, — сказав Віктор нарешті. — Служив у п’ятому управлінні, мав досвід із "аномальними об’єктами". Я його декілька раз бачив. Особисто перетинались. 

— Що з ним сталося? — запитала Гражина, витягаючи фото з коробки.

— Зник. У 1984-му. Він був направлений у село Микуличі — там уперше з’явилась дитяча  істота. Але звідти вже не повернувся. Його рапорт встигли отримати по шифрканалу. Там було одне речення: "Дитя не мовчить. Воно кличе всіх на ім’я."

Він відкрив старий блокнот із червоною обкладинкою. Сторінки всередині були списані скорописом, переплутані й заляпані воском.

— Це особистий записник Похилюка. Я знайшов його в Києві у квартирі, яку розформували, коли він зник. Мене туди направили — офіційно “для вилучення матеріалів”. Неофіційно — щоб я мовчав. Я мовчав. До цього моменту.

Гражина і Белла дивились, як він виймає з-під кришки старого магнітофона касету.

— Це його голос, — сказав Віктор. — Останній запис перед зникненням.

Він натиснув “Play”.

«...я увійшов до низу. Земля дихає. Вона як шкіра, що розтягується. Статуя в центрі, навколо — діти. Не живі. Вони не кліпають. Але коли я назвав ім’я — вони… обернулись.»

«Я знаю ім’я. Але не можу вимовити його. Воно розпадається в роті, як попіл. Якщо знайдете це — тікайте. Але якщо лишитесь — не дивіться їй у вічі. Ніколи.»

Запис урвався.

— Ми знайдемо місце, де зник Похилюк? — спитала Гражина.

— Так. Я знаю приблизно, де воно. Але є одне “але”. Це місце було приховане "конторою" ще в 60-ті. На картах воно більше не існує.

— Ти ж не забув, як проникати в заборонені зони? — всміхнулась Белла.

Віктор глянув у вікно:

— Я ніколи не забував. Просто не було приводу згадувати. До сьогодні.

Ранок був холодним і затиснутим у щелепи туману. У дворі барнхауса під деревами стояв VW Caddy Maxi — нове авто Гражини. Чорне, довге, з матовим блиском, воно вже не виглядало як цивільна машина. Більше — як тінь.

— Цю резину я знайшла в колишнього гонщика-рейдера, — сказала Гражина, закочуючи рукави. — Грязьова, з посиленою боковиною те що треба для повного приводу. Дорога нас буде тримати, але недовго. Маємо бути готові до всього.

Віктор допомагав встановлювати проставки — які піднімали кліренс. Інструмент скрипів, пальці терпли. Але це було потрібне — попереду був шлях туди, де дороги давно заросли травою й мовчанням.

— Ти коли-небудь дивився Твін Пікс? — спитала раптом Белла, сидячи на порозі з чашкою чаю.

— Давним-давно, — відповів Віктор, не відриваючись від гайки.

— Там теж був ліс. І люди зникали. А ще — Чорний Вігвам, де все було навиворіт. Тільки різниця в тому, що там це вигадка. А в нас — реальність.

Гражина глянула на неї, закручуючи останній болт.

— Може, Лінч щось знав.

— Або бачив, — додала Белла. — Потерча — це ж теж про викривлену пам’ять. Про сни, що зникають перед пробудженням. Він міг бути лише провідником, як і ми тепер.

Віктор встав, витер руки й поглянув на Caddy:

— Авто готове. Ми — майже. Але там, куди ми їдемо, навіть шини не допоможуть, якщо втратимо орієнтир в собі.

— А значить, — сказала Гражина, — треба тримати одне одного на зв’язку. Навіть уві сні.

Вони мовчки переглянулись.