Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 5

...в якому ранок приносить забагато запитань, а світ — надто багато відповідей

Я прокинулась від світла. М’якого, золотистого, неонового... Ні, не неонового. Сонце.

 Найзвичайніше, тепле, справжнє сонце пробивалося крізь тоненьку фіранку, кололо повіки і, здавалося, глузувало: «Ну що, прокинулася, загублена?»

Я мружилася, потягнулась і... різко сіла. Де я?

Жодного постера з картою метро над ліжком. Жодного гудіння холодильника. Навіть натяку на розетку із зарядкою. І головне — жодного «заспокійливого» будильника з дурнуватою арфою. Лише дерев’яні стіни, запах пилу, трав і чогось печеного…

Я витріщилася в стелю, намагаючись розгребти павутину сну. І раптом — хвиля спогадів.

Магазин. Сходи. Світло. Портал. Ліс. Дівчина з кошиком. Дарина. Село. Одяг, як з рольового квесту. Суп, дзеркала, байки про вождя з вогняним волоссям і поглядом, як електричний розряд (уухх, поетично, правда? Прямо як у фентезі!). Усе спливло, навалилось і залишило по собі дивний осад — між страхом і захватом.

Я спустила ноги з ліжка й торкнулася підлоги. Холодна, дерев’яна, справжня. Щекоче мозок реальністю.

Сон це чи не сон, але я точно не у своїй квартирі. І точно не у своєму світі.
Я — у Нортунді.

Натягнувши теплу накидку поверх нічної сорочки, я тихенько вийшла за двері. На вулиці ще дрімав ранок. Легкий туман висів над травою, крізь яку просочувалися перші сонячні промені. Повітря було таким свіжим, ніби його щойно приготували на замовлення: з домішками сосни, диму й зілля.

Біля криниці стояло дерев’яне корито з водою. Я сполоснула обличчя, аж скрикнула від прохолоди, потім зволожила шию, долоні, волосся біля скронь. Пахло м’ятою. Я провела пальцями по шкірі — ще гладенька. Пригадались вчорашні слова Дарини: «зілля для позбавлення від рослинності». Цікаво, яка там зелена магія?

Я повернулась до хати. Всередині вже було чути звуки: скрип підлоги, дзенькіт посуду. Дарина стояла біля столу, перемішуючи щось у глиняній мисці. Вона усміхнулась, побачивши мене.

— Добрий ранок, мандрівнице. Як спалось?

— Як на дні криниці, — пробурмотіла я, позіхаючи.

 — Дивно, але... спокійно. І з присмаком нереальності.

— Це нормально. Світ ще не довіряє тобі. Але вже прийняв.

Вона поставила переді мною плоску тарілку з коржиком і чимось схожим на кашу з ягодами, а ще — кухоль з гарячим трав’яним настоєм.

— Це сніданок? — уточнила я, вдихаючи аромат. Пахло ромашкою, звіробоєм і ще чимось терпким.

— У нас прийнято починати день просто. Спочатку тіло, потім дух. — Вона сіла навпроти. — Ну що, поговоримо?

Я лише кивнула, не бажаючи пропустити жодного слова. Світ навколо був новий, як чистий аркуш, і я жадібно чекала, коли зможу почати його заповнювати.

— Це місце зветься Нортунд. Земля холоду, воїнів і стриманих слів. Тут кожен знає своє місце. Є ті, хто працює — ковалі, ткачихи, знахарки. Є воїни. Є старійшини, їх троє. Колись було багато вождів, але тепер один. І він — найвищий.

— Глейв, — прошепотіла я.

— Так, — кивнула Дарина. — Його батько, Арвід, був великим правителем. Мати — жінка-чужинка з сусіднього королівства, Відзначена Зорею. Вони пішли, обравши інший шлях. А Глейв лишився. Молодий, владний. Швидко і точно взяв усе в свої руки.

Я спробувала уявити, як це — правити цілим народом, коли тобі, можливо, ще й тридцяти нема.

— А що таке... тинг? Учора ти казала це слово.

— Тинг — це рада. Збір усіх вільних чоловіків села, старійшин. Обговорюють справи, вирішують суперечки, виносять вироки. Але останнє слово — завжди за вождем.

Я замислилася, незграбно ковтаючи кашу.

— А як жінки... ну, доглядають за собою? Учора ти казала про трави.

— О, — всміхнулась Дарина. — Тут усе просто. Лаванда, календула, сік кори — для волосся. А для шкіри — настоянки з м’ятою і коренем солонки. Є навіть спеціальний порошок з моху й попелу — він допомагає позбутися зайвого. Тіло має бути чистим, як честь.

— Ого. Несподівано поетично, — хмикнула я.

Дарина підвелася і раптом плеснула в долоні.
— А тепер — гайда на ринок. Ти маєш побачити, як живе Нортунд вдень. І вдягнутись нормально. Бо вигляд у тебе, як у барда, що заблукав із бодуна.

Я пирхнула і встала. Одяглась, і ми вийшли на вулицю.

Ринок був справжньою симфонією — запахів, голосів, кольорів. Пил під ногами, крики торговців, аромати смаженого м’яса і випічки, кислуватий дух шкіри, свіжий хліб, глиняний посуд, тканини всіх відтінків, і обличчя — живі, суворі, різкі, з зморшками, з ластовинням, з веселим прищуром або настороженим поглядом.

— Свіже м’ясо! Лише сьогодні — туша цілком!
— Корінь для зубів, для чоловічої сили і проти зурочення!
— Настоянки від любовної туги!

Я стояла серед цього всього, як туристка в перший день відпустки. Хотілося все помацати, понюхати, роздивитись.

Дарина вела мене між ятками, показувала, пояснювала, торгувалась.

— Це Сіґвальд, робить найкращі чоботи в селі. А це Інга, вона варить мило. А от це...

І тут я відчула — вітер раптом став густішим. Вібрація, ніби земля під ногами здригнулась.
Повз, здіймаючи пил, проскакав вершник у чорному плащі з хутром. За ним — воїни.

Він був як кадр зі сну. А якщо точніше — блін, з мого ескізу.
Червоне волосся заплетене в косу, хутро обрамляє широкі плечі, очі — мов смарагди, холодні, колючі. Щелепа стиснута, постава рівна, наче сам бог війни вирішив пройтися базаром.

Серце підскочило. Я застигла. Це він. Глейв. З мого малюнка. З моєї голови.

«Тебе не існує», — вперто пронеслось у мене в голові. Але він проїхав повз, залишивши за собою запах шкіри та гвоздики.
Зовсім не вигадка.

— Це... він? — спитала я в Дарини.

— Так. Наш вождь. Глейв. Ти впізнаєш його навіть серед тисячі. Він несе бурю всюди, де з’являється.

Я ледве дихала. Все всередині стиснулося. Чому він? Чому мій малюнок? Чому я тут?