Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

— У родини проблеми з грошима?

З цим питанням я звернулася не до батька. З таким питанням я могла звернутися тільки до однієї людини у цьому світі — до старшого брата.

Карета тряслася дорогою, коні не надто жваво переставляли ноги. А всередині ми були лише удвох. Сестри не поїхали на королівський бал — попри всі обставини, наш батько був лише бароном. Принаймні, за документами. Якби офіційний титул був трохи вище, і їм знайшлося б місце на першому святі цього року, а так…

Сам батько вже знаходився у королівському палаці. Його викликали з самого ранку. Якісь справи родини, у які мене точно присвячувати не збиралися. 

— Чому ти так вирішила? — Гідеон, який ще мить тому насолоджувався краєвидом з вікна карети, повернувся до мене.

— Серйозно? — я підняла брову і вказала на свою сукню. Неймовірно красиву зі світло-зеленого атласу та шовку. Більшу частину тканини прикрашала вишивка срібною ниткою. Але попри все — це була не та сукня, яку я замовляла. — Ти бачиш тут фіренійське мереживо? Цікаво, що пришито до моєї наступної сукні? Жовті смарагди? Навряд. Там бурштин. То що?

Гідеон зітхнув, поглянув на мене:

— Ти засмучена через відсутність фіренійського мережива, Емілі?

— Я була б засмучена, якби серйозно хотіла у цьому році зустріти кохання всього свого життя і вийти за нього заміж, — пирхнула я у відповідь.

— А ти не хочеш цього? — брат скинув густі брови, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Слухай, я звісно не Ребека, та все ж! Ми обидва знаємо, на що я розраховую. Ми це з тобою обговорювали до твого від’їзду у Лонтапор, брате.

— І ти не передумала?

— Звісно, що ні! — я обурено подивилася на Гідеона. — Ти обіцяв мені, що я стану твоєю правою рукою, коли батько залишить тобі справу! І допоки ти навчався ділознавству та тонкощам ведення торгівлі, я теж на місці не сиділа. Чи ти гадаєш, що тільки Ребека полишала маєток, щоб зайнятися своїми справами?

— І чому ти навчилася за ці два роки, сестро? — з цікавістю спитав він.

А я примружилася та посміхнулася:

— Багато чому, брате. І повір, я тобі знадоблюсь, коли ти станеш головою дому. Отже… у родини проблеми?

Гідеон помовчав кілька миттєвостей, а потім промовив:

— Я не можу повністю відповісти на твоє питання. Я і сам не знаю. Та я підтримую твоє занепокоєння. Як ти маєш знати, моє навчання коштує чимало. І от вже як кілька місяців не було жодного грошевого надходження у королівський банк Лонтапору на моє ім’я. Батько мені нічого прямо не каже. Та мені стало відомо, що нещодавно він шукав спонсорів. Саме задля цього він полишав тебе з сестрами на два місяці. І щось мені підказує, що їх він не знайшов.

Я прикусила губу, поринувши у не найрадісніші думки.

— Не переймайся про це, — промовив Гідеон, накривши мою руку своєю долонею. — Принаймні не сьогодні. Сьогодні ти шукаєш залицяльників, один з яких може стати твоїм чоловіком.

Я закотила очі:

— Ми обидва знаємо, що це лише традиція. Я можу і не вийти заміж цьогоріч. Це нічого не змінить. Я все ще сподіваюся отримати місце твого помічника у справі родини, так і знай.

Гідеон м’яко посміхнувся.

— Потім розкажеш чому навчилася. А зараз… ми приїхали.

Карета похитнулася та зупинилася. І я не стрималася — визирнула у віконечко. 

Будівники забрали занадто багато місця під парк з фонтанами та статуями, і здавалося, наче я знову втекла з маєтку, щоб опинитися за високими міськими стінами. 

А у центрі цього парку стояв велетенський замок зі світло-сірого каменю. Безліч товстих та тонких веж, блакитна черепиця, широкі балкони з витонченими балюстрадами.

— Палац у Лонтапорі схожий на цей? — спитала я перед тим, як брат першим вийшов з карети.

— Ні, — відгукнувся Гідеон. — Він трохи менше. І левітує. Грандіозніше за нього виглядає тільки Велика бібліотека.

Перехопивши подив у моєму погляді, він вийшов, щоб обійти карету та відчинити для мене дверцята.

— Ти жартуєш? — тільки й видихнула я, перехоплюючи його пальці.

— Може сама колись побачиш, — посміхнувся старший брат. І за мить посерйознішав. — А тепер зберися, Емілі. Тобі сьогодні варто скласти гарне враження про себе. 

Він мав рацію. Знайду я собі чоловіка чи ні, не мало значення. Я уперше офіційно з’являюся серед вищого суспільства. Я маю запам’ятатися з кращого боку.

Наша карета рушила далі, залишивши нас біля головного входу у королівський палац Ретільванії. Я прийняла руку брата і піднялася сходами, щоб опинитися у виру натовпу, який чекав, поки дворецький назве ім’я їхнього роду. Я знала половину з тих аристократів, що чекали у холі. Декого особисто, про декого чула.

— Лорд Браер, — до мого брата підійшов один зі слуг корони. Він схилив голову і продовжив, — ваш батько просив переказати, що вашу сестру сьогодні супроводжуєте лише ви. 

— Дякую, що переказали його слова, — кивнув Гідеон. А коли слуга пішов, перехопив мій погляд і знизав плечима.