Читати книгу - "Осінь в Пекіні, Борис Віан"

На узбіччі тротуару від холоду дзвеніли червоні крижинки, а жінки підгинали ноги під короткими бумазейними спідничками. Проходячи повз, Клод сказав: «Доброго ранку!» консьєржеві й сором’язливо наблизився до ліфта Но-Конкурбюзьє, перед яким чекали три машиністки й бухгалтер. Клод привітав їх усіх стриманим жестом.

3

— Добрий день, Леоне, — сказав начальник, відчиняючи двері.

Клод підстрибнув з несподіванки й посадив величезну чорнильну ляпку.

— Добрий день, пане Сакнуссем[7], — пробелькотів він.

— Який же ви розтелепа, — прогримів його співрозмовник. — Вічно плями лишаєте!..

— Перепрошую, пане Сакнуссем, але... — відказав Клод.

— Витріть це негайно! — перебив Сакнуссем.

Клод нахилився над ляпкою й заходився старанно її вилизувати. Чорнило гірчило й відгонило тюленячим жиром.

Здавалося, що Сакнуссем у гарному гуморі.

— Ну що, ви читали сьогоднішні газети? Конформісти готують нам солодкі деньки, чи не так?

— Гм. так, пане, — промимрив Клод.

— От негідники! — обурився шеф. — Час нам усім пильнувати. Крім того, знаєте, вони озброєні.

— А. — сказав Клод.

— Усі бачили, як під час Узвільнення вони завозили зброю цілими вантажівками, — розповідав Сакнуссем. — Натомість порядні люди, як ви чи я, беззбройні.

— Звісно, — погодився Клод.

— У вас же немає зброї?

— Ні, пане Сакнуссем, — відповів Клод.

— Ви можете мені дістати револьвер? — ні сіло ні впало запитав Сакнуссем.

— Та воно... — запнувся Клод. — Хіба, може, через свояка моєї квартирної господарки. Але не певен. бо.

— Чудово, — сказав шеф. — То я можу на вас розраховувати? І щоб був недорогий і з патронами? Ці негідники конформісти. Треба їх остерігатися, чи не так?

— Звісно, — відповів Клод.

— Дякую, Леоне. Я на вас покладаюся. Коли ви зможете мені його дістати?

— Спершу потрібно запитати, — відказав Клод.

— Звісно. Не треба квапитися. Якщо вам потрібно трохи раніше піти.

— Та ні. — відповів Клод. — Не потрібно.

— От і добре, — констатував Сакнуссен. — І вважайте на плями, гаразд? Пильнуйте вашу роботу, ми ж, чорт забирай, вам не за гарні очі платимо.

— Я пильнуватиму, пане Сакнуссен, — пообіцяв Клод.

— І приходьте вчасно, — нагадав на прощання шеф. — Учора ви спізнилися на шість хвилин.

— Але при цьому я прийшов на дев’ять хвилин раніше. — відповів Клод.

— Так, — погодився Сакнуссен, — але зазвичай ви приходите на чверть години раніше. Заради всіх святих, зробіть зусилля!

Він вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. До краю збентежений, Клод знову взявся за перо. Руки в нього тремтіли, тому він поставив ще одну ляпку. І то величезну. Вона розтеклася гасовою краплею в усміхнену ґримасу.

4

Він закінчував обідати. Від сиру лишався великий шматок, що ліниво бовтався в жовтій тарілці з бузковим бережком. На десерт він

налив собі повну склянку гідрату оксиду літію[8] з карамеллю й слухав, як рідина спускається по стравоходу. Крихітні пухирці повітря піднімалися проти течії і з металічним шумом лопалися в гортані. Він підвівся, аби відповісти на дзвінок, що саме прозвучав за дверима. Це прийшов свояк власниці квартири.

— Добрий день, пане, — сказав цей чоловік: чесна усмішка й руде волосся видавали його карфагенське походження.

— Добрий день, пане, — відповів Клод.

— Я вам дещо приніс, — сказав чоловік. Його звали Жан.

— А, так... ту річ, — відказав Клод.

— Саме так. — сказав Жан.

І витягнув з кишені цю річ. Це був симпатичний десятизарядний еґалізатор марки «Вальтер»: модель ППК[9] з ебонітовою основою маґазина, точно підігнаною до двох пластин руків’я.

— Якісний виріб, — збентежено, але зі знанням справи сказав Клод.

— Фіксоване дуло, — сказав співрозмовник. — Висока точність.

— Так, — підтвердив Клод, — і приціл зручний.

— В руку так сам і лягає, — додав Жан.

— Добре продумана зброя, — резюмував Клод, цілячись у горщик з квітами, що відхилився, аби в нього не влучили.

— Відмінний. Три з половиною тисячі, — сказав Жан.

— Трохи забагато, — відповів Клод. — Я не для себе беру. Я-то розумію, що він того вартий, але покупець не дає більше трьох тисяч.

— Не можу скинути, — сказав Жан. — Я сам за нього стільки заплатив.

— Знаю, — відказав Клод. — Це дуже дорого.

— Це недорого, — заперечив Жан.

— Я мав на увазі, що зброя дорога, — сказав Клод.

— А, ви про це. Безумовно, — відповів Жан, — такого еґалізатора, як цей, ще пошукати треба.

— Звісно, — погодився Клод.

— Три тисячі п’ятсот — моя остання ціна, — підвів риску Жан.

Сакнуссем не дасть більше трьох тисяч. Якщо зекономити на ремонті черевиків, Клод зміг би докинути п’ятсот франків з власної кишені.

— Може, снігопадів більше не буде, — сказав Клод.

— Можливо, — сказав Жан.

— Тоді і без нових підошов можна обійтися, — розмірковував Клод.

— Вважайте, — відповів Жан, — зима все-таки.

— Зараз я дам вам гроші, — сказав Клод.

— А я вам дам запасний маґазин безкоштовно, — сказав Жан.

— Люб’язно з вашого боку, — відповів Клод.

Якщо їсти трохи менше протягом п’яти чи шести днів, то можна назбирати п’ятсот франків. Можливо, Сакнуссем колись випадково про це дізнається.

— Дякую, — сказав Жан.

— Це я вам дякую, — відповів Клод, проводжаючи його до дверей.

— Тепер у вас буде відмінна зброя, — підсумував Жан на прощання.

— Це не для мене, — нагадав йому Клод, коли гість спускався сходами.

Клод зачинив двері й повернувся за стіл. Чорний і холодний еґа-лізатор поки нічого не казав. Він обважніло спочивав поруч з сиром, що з переляку терміново від нього відсунувся, проте не наважувався покинути рідну тарілку. Серце в Клода билося трохи частіше, ніж зазвичай. Він узяв до рук сумну річ і покрутив її в них, відчуваючи, як сила наповнює його до кінчиків пальців. За зачиненими дверима. Але потрібно було вийти й віднести еґалізатор Сакнуссему. Виходити на вулицю зі зброєю було заборонено.