Читати книгу - "Тиша, що говорить, Тала Княжа"

«Люблю. Забрав Сашко. Дзвони. Твоя Машка».

Катя тихо всміхнулася, як усміхаються, коли знають, що не самі в цьому світі.

Вона підійшла до вікна, відхилила фіранку — світло фар на дорозі вже згасло. Гліб поїхав. Але в ній залишалося відчуття, що нічого не закінчилося.

Коли Катя лягала спати, тиша в кімнаті була схожа на тиху річку. Усе майже нерухоме, лише повітря ледь дихало. Вона поклала руку під подушку, як у дитинстві, і в цю мить, на межі між свідомістю та сном, її осяяло — коротко, як спалах світлячка. Але Катя встигла.

Вона мусить зрозуміти своїх батьків. Не просто пробачити, а дізнатися — ким вони були, що несуть за плечима. Розпитати про діда: про його життя, мовчання, музику. І навчитися не мовчати самій. Говорити Глібу, коли боляче. Не тримати в собі, а вимовляти. Як доросла. Як людина, що хоче бути близькою, а не лише доброю.

У цій тиші Катя згадала, як іноді — перед сном, у півсвітлі між думкою й дрімотою — щось народжується саме. Як ніби розум раптом складає з уламків щось ціле. Одне вікно ще світиться, решта вже згасли. І з цієї напівтемряви приходить те, що вдень було нечітким.

Може, це її спосіб. Її магія. Мить, коли все розкидане — мамині слова, батькове мовчання, дідові листівки, стара шафа — раптом складається і стає ключем. До неї самої.

Катя подумала, що її батьки, можливо, теж мали свій спосіб триматися осторонь. Свій внутрішній світ, куди не впускали нікого, навіть її. І це не завжди була злість. Може, страх. Або звичка. Але тепер вона могла інакше. Якщо не двері, то хоча б вікно залишити відчиненим.

Вона заснула з відчуттям, що щось у ній зрушило. Як пісок у пляшці, яку хтось нарешті перевернув.

Ранок почався, як гарно налаштована мелодія. Катя прокинулася легко, без звичного туману за повіками. У кімнаті пахло теплом — чи то від простирадл, чи від кави, яку вона поставила перед душем. Сьогодні їй хотілося бути собою. Не з чужого ранку, не з чужих думок. Вона одягла улюблену синю сукню, яка завжди додавала сміливості.

На кухні Катя присіла з горнятком кави — не поспіхом, а по-справжньому. Кава була гаряча, з вершками. Вітер раптом відчинив вікно, і вона всміхнулася: «Ну, привіт».

На роботі Катя забігла до Галі, їхньої секретарки, яка була кимось середнім між старшою сестрою та союзницею в бюрократичних справах. Галя вже наливала чай і одразу заговорила.

— О, яка ти сьогодні! Щось змінилося?

— У мені, — відповіла Катя.

Галя лише підморгнула.

Новий проект був як ковток свіжого повітря після довгої перерви. Катя гасала між відділами, малювала щось, готувала презентацію. З’явилося відчуття, що можна почати з чистого аркуша не лише тут, а й узагалі.

На обід дівчата кликали до кав’ярні, щоб посидіти разом, обговорити колег, замовлення, хостів і весільну поліграфію. Але Катя відмовилася.

— Сьогодні я для себе, — усміхнулася й відійшла.

У маленькому кафе у парку вона сіла біля вікна, дістала телефон і написала Машці: «Слухай, чи можеш розпитати тата про діда? Усе, що згадає. І ще про їхню молодість. Що вони тоді думали. Це важливо. Потім поясню».

Машка відповіла майже одразу: «Гаразд. Розпитаю сьогодні, щойно буду вдома».

Потім Катя згадала про Ліну, дорослу подругу, сусідку з їхнього будинку, яка колись пекла печиво й ділилася книжками про зірки. Ліна знала її маму з молодості, хоча тепер жила в іншому районі. Катя зателефонувала.

— Привіт, Ліно. Хочу запитати про маму. Пам’ятаєте, якою вона була в двадцять? Мені так хочеться знати.

Її голос трохи тремтів, але був щирий.

— Пам’ятаю, Катю. А чому питаєш?

— Бо хочу зрозуміти, хто вона. Не лише як мама, а як людина.

— Добре. Але я ще на дачі. Приїзди, коли зручно. У мене є листи, фото, ми були разом у таборі. Покажу.

Катя почала записувати, коли до столика без запрошення підсів Борис.

— О, Катерино, нарешті удвох, — він сів, наче вдома, відсунув серветки й глянув на її чашку. — Що п’єш? Лате? Банально.

Він узяв її горнятко й ковтнув. Катя підвела очі. Не сердито, але з мовчанням, що сильніше за крик.

— Я тут не для балачок. І не з тобою.

— Ага, тобі ніхто не підходить, так? — примружився він. — Поводишся, ніби недоторканна.

Катя вже хотіла встати, коли телефон на столі засвітився. Вхідний дзвінок. На екрані миготіло ім’я: Мій Гліб. Вона так сміливо його записала.

Тонка усмішка з’явилася на її губах, ніби хтось обережно відчинив вікно й впустив сонце.

— Гліб, — прошепотіла вона, торкнувшись екрана, і відповіла майже співуче: — Привіт.

Борис завмер. Його очі на мить розширилися, як у мультяшного персонажа, що потрапив під струм. Катя так щиро зраділа дзвінку, що йому стало ніяково. Вперше він побачив її живою, не холодною чи стриманою. І точно не для нього.

Вона розмовляла з Глібом тепло, тихо, відгородившись від усього, ніби це не кафе, а безпечний острів. Борис повільно встав, не сказавши ні слова, і пішов.