Читати книгу - "Я обираю...Тебе, Анжеліка Горан"

***Лютий***

Вкотре повторивши собі, що все зробив правильно, я вирушив до кабінету Сталкера. Біля дубових дверей зі сріблястою овальною ручкою на деякий час завис. В голові знову з'явився спогад, що зводив мене з розуму: перший і останній поцілунок з найвродливішою дівчиною, яку я коли-небудь бачив.

Її дивовижна посмішка, що грала на вустах, мов місячний серпанок, вабила мене до божевілля. А очі... За володіння цими дорогоцінними кристалами з відтінком морської хвилі можна вбити. Що вже казати про її золоте волосся, що обрамляло рум'яне личко, неначе корона. Лебедиця, якою хочеться милуватися кожної хвилини.

Та не моя... Чужа...

— Лют, не стій на порозі.

Із заціпеніння мене вивільнив голос боса, який раптово розчинив переді мною двері. Сподіваюся, я не говорив уголос, бо це занадто особисте. Не хотілося б, щоб хтось дізнався про цю мою слабкість.

— Так, — кивнув і зайшов до кабінету.

Попереду — знайомий чорний стіл, на якому, як завжди, лежали стоси паперів, класична скляна попільничка, комп'ютер, а також кілька ручок і олівців у підставці.

Я мовчки сів на один зі стільців та відкинувся назад, склавши руки на столі. Чекав, коли Сталкер пояснить навіщо викликав.

— Лют, я не буду ходити навколо, тому скажу як є — мені відомо про твоє захоплення Юлею, — чоловік дивився прямо на мене. Голос був рівним, не виказував жодних емоцій. Зараз зі мною розмовляв саме бос, що не терпить непокори.

— Це не заважає моїй роботі. До того ж між нами нічого немає. — Гірка правда, від якої защеміло в грудях. Однак я навіть бровою не повів, бо мої почуття — лише мій власний біль. Сам винен, що подумав, ніби маю шанс бути з такою дівчиною, як Юля. Звісно, вона обрала Кота — впевненого хижака, а не тюхтія, яким я стаю щоразу, коли опиняюся поруч з красунею.

— Даремно ти так, — інтонація Сталкер потеплішала. — Ти їй подобаєшся.

— Еге ж, подобаюся, — замислено посмакував це слово на язиці. — Але менше, ніж Кіт. Вона ж бо віддалася йому в перший же вечір.

— Я навіть не питатиму хто тобі розповів цю дурницю, — співрозмовник закотив очі. — Однак не все так, як здається на перший погляд. Не слід вірити всьому, що тобі розповідають. Тим паче якщо в людини є приховані мотиви.

— Ти хочеш сказати, що Кіт збрехав? — Не вірячи власним вухам, уточнив я.

— Не хочу сказати, а кажу, бо так і є. Лют, він мій ліпший друг, але я не підтримуватиму таку поведінку. Я бачу, що ти ставишся до Юлі серйозно, в той час, як він грає на почуттях. Кіт досі не пробачив тобі... — Відчувалося, що Сталкер не хотів промовляти ім'я колишньої дружини Стаса. Минуле залишило яскравий відбиток на всіх нас. Воно притлумило вогонь, що палав у наших серцях, коли ми зв'язали свої життя з криміналом.

— Не треба, Стал, — я похитав головою, відвівши погляд убік. — Я бачив, як він виходив з кімнати Юлі. На губах —  її червона помада, волосся скуйовджене...

— Поцілунок був, а решта — вигадка нашого Котяри. Ти тільки йому не кажи, бо точно образиться. Але ситуація така, що я мушу тобі розповісти, — чоловік потягнувся до шухляди, звідки добув товсту сигару. — Будеш? — помітивши мій легкий кивок, простягнув її мені, а собі дістав ще одну. Сталкер черконув запальничкою і повільно затягнувся сивим димом. — Так ось... — видихнув велике кільце, що миттю піднялося до стелі. — Коли вони цілувалися, Юля назвала його твоїм іменем. Тобто прізвиськом. Ну, а наш альфач образився, ясна річ, і почав допитуватися з якого такого щастя вона про тебе згадала. А дівчина замість пояснень виставила Котяру за двері.

— Це правда? — вихопилося з мого рота.

— Чистісінька, братику, — Вуста чоловіка розтягнулися в приязній посмішці. — Потім, звісно, він випросив в Олени телефон білявки, але та ігнорувала його дзвінки. Тільки в лікарню приїхала, та Кіт був у коматозі, тож переплутав її з Мариною. А коли впізнав — прогнав, боячись повторення ситуації.

— Однак зараз знову активізувався, — протягнув я, змушуючи себе залишатися на місці. У цю хвилину мені понад усе хотілося скочити на ноги й бігти до моєї булочки. Я її часто називав так подумки, бо обожнював булочки з вишнею, які вона пекла кілька разів на тиждень. Та я обожнював усе, що готувала моя вродлива господинька...

— Ех, молодь. — Сталкер весело засміявся.

— Чуєш, старцю, забув, як я тобі поради щодо Оленки давав? А то б досі бігали одне від одного, мов чорт від ладану, — в тон йому віджартувався я.

— Лют, ти давай не тринди зайвого, а шуруй до своєї білявочки й вимолюй пробачення. Рекомендую робити це на колінах, — зі знанням справи повідомив співрозмовник, підморгуючи.

— Стал, у тебе око сіпається, як у білки з Льодовикового періоду. Все добре? — запитав я, почухавши потилицю. — Може до лікаря треба? Зі здоров'ям жарти погані, та й ти не молодієш...

— Іди звідси... Просто йди, — чоловік замахав рукою у бік дверей. — Теж мені розумник, — невдоволено пробурмотів під носа й відвернувся до вікна.

Гадки не маю, що його так зачепило. Байдуже. Головне — це моя маленька булочка, до якої я зараз поїду й пригорну до себе, розцілувавши її приголомшливі вуста.

***Юля***