Читати книгу - "Шантарам"

— Хороший чарас, еге ж?

— Так, він дійсно хороший,— відповів високий канадець, посміхаючись від душі.

Відтоді ця широка щира усмішка асоціюється у мене з Канадою і її жителями.

— Беру,— сказав я. Прабакер передав мені десятиграмову плитку, я розламав її на дві половини й одну з них кинув найближчому канадцеві.

— Тримайте. Буде, чим розважитися завтра в поїзді дорогою в Пуну.

— Дякую,— відгукнувся він.— Слухай, а ти класний. Трохи схибнутий, але класний.

Я дістав із саквояжа пляшку віскі. Це також було виконання обіцянки, даної одній з новозеландських подруг. Вона просила мене випити на згадку про неї, якщо мені вдасться щасливо дістатися Індії з фальшивим паспортом. Ці маленькі ритуали — цигарка, віскі — були важливі для мене. Я був певен, що назавжди втратив і свою сім’ю, і друзів; щось підказувало мені, що я ніколи їх більше не побачу. Я був сам у цілому світлі, без всякої надії на повернення додому, і все моє минуле життя було в спогадах, талісманах та інших заставах любові.

Я вже хотів був прикластися до пляшки, але, передумавши, запропонував її спочатку Прабакеру.

— Грандіозне спасибі, містере Ліндсею,— зрадів він, округливши очі від задоволення. Закинувши голову, він вилив порцію віскі собі в рот, не торкаючись губами шийки.— Це найкраще віскі, «Джоні Вокер», вищий клас. Так.

— Ковтни ще, якщо хочеш.

— Дякую, однісінький ковточок...— він ще раз лигнув віскі, виллявши його просто в горлянку. Зробивши паузу, він облизнувся, потім підняв пляшку утретє.— Прошу вибачення, ох... великого прощення. Це таке хороше віскі, що воно викликає в мене кепські манери.

— Послухай, якщо віскі тобі так подобається, можеш залишити пляшку собі. У мене є ще одна. Я купив їх у літаку без мита.

— О, дякую!..— відповів Прабакер, але при цьому чомусь похнюпився.

— У чому справа? Ти не хочеш віскі?

— Хочу, хочу, містере Ліндсею, дуже серйозно хочу. Але якби я знав, що це моє віскі, а не твоє, то не пив би так захланно.

Канадці розреготалися.

— Знаєш що, Прабакере, я віддам тобі другу пляшку, а відкорковану ми зараз розіп’ємо. Йде? І ось двісті рупій за куриво.

Усмішка знову розцвіла, і Прабакер, обмінявши почату пляшку на цілу, ніжно притиснув її до грудей.

— Але, містере Ліндсею, ти робиш помилку. Цей чудовий чарас коштує одну сотню рупій, не дві.

— Угу.

— Так, одну сотню рупій тільки,— вимовив він, з рішучим виглядом повертаючи мені одну з купюр.

— Добре. Знаєш, Прабакере, я нічого не їв у літаку, і непогано б тепер пообідати. Ти можеш показати мені який-небудь пристойний ресторан ?

— З безперечною упевненістю, містере Ліндсею, сер! Я знаю такі гарні ресторани з такою чудовою їжею, що твоєму шлунку буде аж недобре від щастя.

— Ти мене переконав,— сказав я, підводячись і засовуючи в кишеню паспорт і гроші.— Ви підете, хлопці?

— Що, на вулицю? Ви жартуєте.

— Може, згодом. Але ми чекатимемо вашого повернення і постережемо ваші речі.

— О’кей. Як хочете. Я повернуся за пару годин.

Прабакер з увічливості вийшов першим, послужливо вклоняючись. Я попрямував за ним, але перш ніж я встиг зачинити двері, високий канадець кинув мені:

— Послухайте... ви обережніше там, на вулиці. Адже ви тут нічого не знаєте. Нікому не можна довіряти. Це не село. Індійці в місті — це... ну, загалом, побережіться, гаразд?

Ананд заховав мій паспорт, дорожні чеки й основну масу грошей в сейф, видавши мені розписку, і я вийшов на вулицю. Попередження канадців звучали у мене у вухах, мов крики чайок над рибинами, що метають ікру на мілководді.

Прабакер привів нас у готель широким і досить пустельним проспектом, який починався біля високої кам’яної арки під назвою Брама Індії і окреслював дугу над берегом затоки. А вулиця, що починалася з другого боку тієї арки, була геть захаращена автами і людським натовпом. Сотні людей вешталися туди-сюди або стояли і балакали. По всій довжині вулиці впритул один до одного тіснилися крамниці, ресторани і готелі. На тротуарі перед крамницями і ресторанами були влаштовані невеликі ятки, де господарювали два або три продавці. Серед них були африканці, араби, європейці, індійці. Йдучи по тротуару, ви весь час чули нову мову і нову музику, кожен ресторан підмішував у киплячу повітряну суміш свої запахи.

У суцільному потоці авт виднілися вози, запряжені буйволами, а також ручні візки, якими розвозили кавуни і мішки з рисом, прохолодні напої й вішалки з одягом, цигарки і шматки криги. У руках мелькали гроші — це був чорний ринок валюти, пояснив мені Прабакер. Товсті пачки банкнот передавалися і перераховувалися цілком відкрито. На кожному кроці траплялися жебраки, фокусники й акробати, заклинателі змій, музики й астрологи, хіроманти, сутенери і гендлярі наркотиками. З верхніх вікон будинків раз у раз без попередження викидали всяку погань, на тротуарах і навіть на бруківці височіли цілі купи покидьків, де бенкетували ситі щурі.

Перше, що впадало в око, була неймовірна кількість жебраків, які демонстрували всілякі хвороби, каліцтва та інші лиха. Вони зустрічали вас у дверях ресторанів і крамниць, виловлювали на вулиці, дошкуляючи професійно відпрацьованими голосіннями. Як і нетрища, вперше побачені з вікна автобуса, це неприкрите страждання викликало в мене сором. Однак, пропихаючись услід за Прабакером крізь натовп, я звернув увагу на інший, не такий потворний бік їхнього життя. На порозі якоїсь халупи гурт жебраків грав у карти; якийсь сліпий наминав рибу з рисовим гарніром у товаристві друзів; дітвора, голосно сміючись, по черзі каталася разом з безногим калікою на його візку.

Дорогою Прабакер скоса зиркав на мене.

— Подобається наш Бомбей?

— Страшенно подобається,— відповів я.

На мій погляд, місто було чарівне. Воно було дике і розбурхувало уяву. Романтичні споруди епохи британського панування чергувалися з дзеркальними баштами сучасних бізнес-центрів. З кожної крамниці та з кожного авта ллялася музика. Барви сліпили очі, од пахощів ішла обертом голова. А усмішки на обличчях людей тут зустрічалися частіше, ніж у будь-якому іншому місті.

Та головне — Бомбей був вільним містом. У всьому тут відчувався невимушений, нічим не скутий дух, і я мимоволі відгукувався на нього всім серцем. Усвідомлюючи, що ці чоловіки і жінки вільні, я вже не так потерпав од ніяковості й сорому, коли бачив жебраків