Читати книгу - "Родаки"

— Фена би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки?

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі попуцувати, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…

— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.

І тут дихнув на мене… Пан Фийса був із перепою і, найстрашніше, неопохмелений.

— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.

— Який ти в мене розумний, а який шіковний, гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях. — Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти в мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, а й на гуслях грати!

У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були нерівні, моя валюта явно програвала. От коли б баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені в тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не капітулював, то значно б ослабив оборону…

Але біда на нещасного сирохмана паде, як сліпий дощ у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері й на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.

— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іронічно підсолодженим голосом.

— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. — Мож, вже й ноги попелом посипати — стільки часу вас не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо…

— Чув… чув, — махнув згідливо головою пан інспектор. — Саме по цьому вопросу мене й послали…

При цьому пан Годя покірним поглядом обвів стіни, стелю, закапелки класу, кожне вікно й загадково подивився на Фийсу — всі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був одного віку з нашим учителем. Невеличкого зросту, худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібно-кучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як баклажан.

Пан учитель і пан інспектор були не тільки однолітками і, як подейкували, однокашниками по Будапештському університету, а й, напевно, страждали однаковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло вчорашнім перегаром, і очі його також горіли жадобою опохмілля.

— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво ласкавим голосом запросив пан Фийса.

Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:

— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати вчитель.

Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.

— Походження людини! — зі страху пришепкувато реготнув я.

Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням, наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я й собі випулив очі, ніби мені в труси вкинули гадюку.

— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, — прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш одразу відповідати чи підготуєшся?

Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував впродовж літа братися за книжку — будь вона триклята. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було таким смачним і світлим, що паскудна книжка аж ніяк не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Щоправда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до науки, але тільки-но я брався за неї, як нечиста сила вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні позіхи. Я позіхав гірше бика. Не позіхав, а ремигав, а далі впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Мене могли живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не міг прокинутись. Отже, мені було тепер все’дно: відповідати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і втрачали глузд, то мене охоплювали небачені піднесення й осяяння. Ось і тепер душа розчинилася навстіж, як ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані розумові здібності.

— Походження людини — дуже файний вопрос, інтересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність пана інспектора.

Пан Годя усміхнувся і схвально кивнув головою. Моральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвійно, стрімко й беззупинно понесло на геніальні наукові відкриття.

— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вождів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, ніж від мавпи. — Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були дуже кораві[16], не слухались нікого, согрішили, і Богонько їх перетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив свої досліди великий англійський учений Дарвін. Видати, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Великий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів, поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші советські вожді — товаріщі Ленін, Сталін і Микита Хрущов.

Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче ошелешив панів Фийсу і Годю. Перший, жовтий і безживний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка, ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво запитав:

— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і Єву і чому вони согрішили?

— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не билися, не вадилися[17], по судах і міліції не ходили… — висловив припущення я, стенув плечима і затнувся.

— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слухалися і согрішили… — розвів артистично руками пан інспектор…

— Ой, мало й не забув, — луснув себе по чолу я. — Там, коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив