Читати книгу - "Останній діамант міледі"

Відкладемо голку. Та поїдемо в гори. На плечі такі неохайні рвані рубці… Але якщо не пришиватися, а ось так обережно погладжувати — вони зникають. Їдемо в гори вже вісімнадцять годин — шістнадцять з них цілуємося. Але рекорд нема кому зафіксувати.

На кошлатих горах ростуть ягоди. Засмаглі діти збирають їх у слоїки, вискакують на шосе майже під колеса і продають — по дві гривні за величезний слоїк. Купа нових облич за склом авто зливається для них в одне задоволене, спітніле, червонощоке обличчя благополуччя.

А ти здаєшся собі гіршою за всіх, тому що у тебе — все на язиці: і мед, і гірчиця, й отрута, і правда, і брехня. І все — водночас. (Ти так солодко і тепло цілуєш зараз, що за заплющеними повіками я бачу зірки, кілька місяців, потім — червоні зиґзаґи, потім — гострі скалки кришталевої вази, яку розбив у дитинстві, а потім знову — тунель із місяців та зірок…)

Ось вони (нагадаю: ті, хто шиють білими нитками!) сидять собі, мовчать, притискаючись гарячими колінами до чужих жінок. А ти що за чудовисько? А ти МОЄ чудовисько. З першого погляду. Без примірки. Жах!

Ти нічого ніколи не приміряла. („Не можу цього терпіти! Дайте те, що є. Та, будь ласка, загорніть у папір“.) Ті, що шиють білими нитками, завжди вибирають: тицяють носом у свіжу курку на базарі: „А вона справді свіжа?“, „А це справді курка?“, ніби випадково заглядають до кімнати: „А це що — відик?“, „І машина є?“…

Нитки біленькі, стьожки кривенькі. Але за правилами гри їх не помічатимуть.

Ми говоритимемо довго-довго. Довго і… мовчки. Розкажи мені що-небудь. Сумне чи веселе? Веселе. Але у мене все — про сумне. Тоді заплющуй очка. Спи. Ти спатимеш, а я думатиму про веселе. Ти все одно мене почуєш.

Берліозова голка не виходить із серця. Ти летиш до мене. Срібний пілот зібрав певну кількість бажаючих відлетіти, роздав усім по парі крил, наказав ухопитися за мотузку й махати руками. Ось і полетіли: раз-два, раз-два… Знизу так красиво виглядає!

…Людина походить від людини. Коли про це добряче забули, з'явився той, хто мав перевірити, чи так усе зроблено та чи не потрібно якоїсь допомоги? Виявилося — потрібно. Виявилося, що не все так добре, як планувалося. Чи то клімат не підійшов, чи то атмосфера занадто розріджена, але мозок звузився, кінцівки видовжилися, зуби потьмяніли й загострилися. Вбили посланця. Науково довели своє походження від мавпи. А який із мавпи спит?..

Коли станеться всесвітній потоп, дзеркала перевернуться і приймуть нас. Чи приймуть інших — не знаю. Нас — приймуть! Бо ми знаємо, що людина походить від людини. Вони, ті, що шиють білими нитками, репетують: „Ми — від мавпи!“ Й усі намагаються пролізти з чорного ходу. (Я так тебе люблю, що не уявляю, як можна запросто сказати: „Де ти шльондраєш?“ Можливо, це також потрібно — як доказ найбільшої близькості, адже чужій так не скажеш?..)

Люди зімкнені в єдиний больовий ланцюг: скільки разів удариш ти, стільки вдарять і тебе. Тому ніколи не треба метушитися, аби віддати чи отримати своє. Зараз я відкрию тобі найбільшу таємницю. Коли ТАМ іде дощ, тут, на моїх грудях — під твоєю рукою зліва — теж іде дощ. Уві сні ти стискаєш пальці, й вони здригаються від того, що відчувають, як глибоко під ними йде дощ.

Вони, твої пальці, не можуть бачити зірки, але вони вміють усе відчувати. Вони розумніші за тебе. Усе в нас — розумніше за голову. Хоча нам здається, що — навпаки. Голова — лише хімічна лабораторія слів та подій, у ній відбуваються реактивні реакції. А так — простір між твоїми пальцями відповідає одному моєму. І навпаки. Усі твої проміжки співпадають із моїми непроміжками. І коли геть усі проміжки співпадають з усіма непроміжками, голові зовсім нічого переварювати. Усе стає несуттєвим. У ній обертається космос.

За все доводиться платити. А таким, як ми, — удвічі більше. І саме тому так тяжко добровільно відривати проміжки від непроміжків.

Люблю — означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році — інакше. Люблю — означає: завтра я помру. Слухай же, як шумить дощ під твоєю долонею!

„Я скоро прийду“, — сказала ти. Коли — скоро? „Ну, дуже швидко. Ось ця нічка закінчиться, ось друга закінчиться, а за ними буде довгий-довгий день. Збиратимемо в лісі гриби, купуватимемо ляльок у циган та афени у слоїках. Тільки б вистачило сили перечекати всі ночки, з їхніми люмінесцентними місяцями…“

Ти говориш до мене краще, коли тебе немає. Люди взагалі говорять один до одного краще, коли мовчать.

…Ти так дивно йшла від мене сьогодні. Ти сказала: „Обійми мене, поки я ще тепла. А потім не обіймай більше — мене тут не буде“. А де ти будеш? „О, це зайве, не переймайся! Я буду ще кращою, коли піду. Ти ж мене зовсім не знаєш! А я — не такий уже великий подарунок. Коли ти знову знайдеш мене, ти відчуєш, що ТАМ, де ти мене загубив, — порожньо. Просто я стоятиму поруч із тобою. Це так просто. Треба тільки не лякатися, не думати про страх. І коли — тепер чи років через п’ятдесят — прохолодні руки опустяться тобі на плечі, не верещати, як мавпа. Ти любитимеш мене сильніше ще й тому, що захочеш бути зі мною весь час — інших бажань ти не матимеш. Як це відбувалося зі мною, коли я бачила розсипи зірок та місяців…“

Аби тобі було затишніше, я не скажу, що знаю про тебе усе. Ти можеш трішки хитрувати, якщо хочеш. Ти можеш говорити красиві, одній тобі зрозумілі, слова. Я не сперечатимусь. Твої місяці уповні змішалися із моїми — в них не було болючих непроміжків. Вийшло одне золоте море. І ти стояла на березі, біленька, як янгол. І дихання було легким. І сон був білий. І ти стояла поруч — біленька, як