Читати книгу - "Дажбожа криниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка не має права заходити до Перунового Гаю. Такий древній покон. Але я хотіла побачити його ще раз…Святослава. Межимир не підпускав нікого до роботи, аби не зурочили. Лише мій батько видів Образ та ще двоє — троє. А тепер він взагалі недоступний.
Вночі я вийшла з дому і пішла до Дніпра. Скрадалася берегом, наче злодійка. Як пройшла повз озброєну варту — не пам'ятаю. Мабуть і справді — змилувався Перун.
Не любить Блискавиця будованих храмів. Дубові гаї є Його пристанищем. На галяві, посеред Гаю, жертовник. І — Він…
Межимир, видко, теж любив Святослава. Його всі любили. Батько оповідав, як говорив князь перед боєм, що треба перемогти або вмерти, бо мертві не знають сорому поразки. І батько, і Межимир вважали б за честь померти поруч з ним. Я теж… Я більше не боялась, що мене піймають.
Схожість була разючою. Я опустилась на коліна.
— Ось ви і повернулись, — прошепотіла, — мій коханий воїне… Як там, в чертогах Перунових?
Він навіть усміхався під довгим вусом. Зазвичай Перун суворий, а тут… Яскраво палали виставлені вогняним хрестом смолоскипи. Мій коханий стояв посеред вогню, спираючись на батьків меч. Справжнє, сталеве лезо, мережане древнім письмом, сяяло рожевим блиском. В лівиці — громове колесо. Чуб та вуса виблискували золотом, а сині сапфіри, вставлені в очниці, палахкотіли живим полум'ям.
Я вийняла ножа. До Бога не можна йти без пожертви. Що могла дати Перуну я? Чого варте дівоче життя перед ликом Блискавиці? Чого варта моя кров, яку не можна пролити в бою?
Не зводячи очей з милого обличчя, я надрізала руку, і кров почала скрапувати до жертовної чаші. У батька було кільканадцять білих одмітин. По числу прожитих літ. Чоловікам вільно заходити до Гаю… Вільно приносити жертви. Вільно вмирати під гомін порогів… Спали мене на місці, Блискавице, я втомилася чекати!
— Дівчино, що ти тут робиш?
За мною стояв Перунів воїн. Невиразна тінь опісля сліпучого вогняного блиску.
— Ти що, божевільна? Як ти пройшла повз варту? Тебе ж уб'ють!
Він схопив мене за плече і добряче струсонув.
— Відповідай, шалена! Леле, сюди йдуть!
Вояк потягнув мене в бік Славути. Річковий вітер вдарив в лице. З Гаю почувся гомін.
— О, Володарю Блискавиць, — пробурмотів Перунич, — пробач цій дурепі, та й мені теж!
Він швидко тягнув мене до урвища, ввесь час підганяючи короткими вигуками. Я бо ледве пересувала ноги, квола та збайдужіла.
— Плавати вмієш? Відповідай!
Його голос долинав до мене наче здалеку. Поміж деревами, за нами, замиготіли смолоскипи.
— Ну, помагай, мати-Дано з сином — Славутою!
Воїн штовхнув мене в спину, і я полетіла. Це було незабутнє відчуття, що враз струсонуло з мене заціпеніння. А потім мене обняла холодна вода. Приглушена ударом, я поволі опускалася вниз, в обійми річкових красунь, якими мене лякали в дитинстві.
Він схопив мене за косу і виштовхнув на поверхню.
— Пливи! Пливи, кому кажу!
Це було останнім, що я почула.
Тепло прийшло нізвідки. Потім, через примружені повіки, я побачила вогнище, а в його світлі — свого рятівника.
Він був молодшим жерцем, бо носив чуба по — вояцькому. Сорочку мокру скинув і розвісив її на кущах. На шиї мав оберіг — «громове колесо». Такий же був і в Святослава.
Лице воїн мав гарне. Карбована, хижацька якась врода, не схожа на полянську. Чорний чуб, чорний вус… Очі чорні, як вуглі. Побачив, що отямилась, пирхнув задоволене:
— Хвала Світлим Богам! А то вже думав, що тягнув на собі небіжчицю!
— Де ми?
— На то му березі.
— Та як же я допливла?
— Допливла вона, ая… Дотягнув я тебе на собі, говорю ж… Ти чия?
Я мовчала. Мені було соромно і гидко.
— Чого тобі навріпилось вештатись в Перуновім Гаї поночі? Ге, а ще цілителька!
Я одрухово затулила святинний срібний оберіг: невеличке зображення Богині-матері з руками, піднятими в оберігаючому жесті.
— Слухай, — раптом знизив голос воїн, — ти не Світозара Любомирова?
Не почувши відповіді, озвався знову:
— Певне, так і є! Та, що хотіла все знати… Лихо… Та ж не плач…
Спробував пригорнути, та я почала пручатись. Заговорив швидко:
— Та не бійся, дурна! Я — Ратибор, його охоронець, Святославів… Нас три седмиці було — всі лягли… Окрім мене. Мене витягли з-під мертвих, пораненого. Твій батько і витяг. Дивись…
Схилив виголену голову із слідом страшної рани.
— Клятий печеніжин… Він би мене добив, та князь затулив мене щитом. Це останнє, що я бачив.
— Ти — живий, — ледве вимовила я, — його — нема…
— Сам знаю, що винен, — буркнув Ратибор, — як його ховали — лежав я непритомним, а то б кинувся у вогнище. Вони на нього чекали, каган з ординцями. Саме на нього. На решту не дуже зважали, а ломили на наш стрій. Двадцятеро лягло… Я — зостався… Вірно він говорив, Святослав, що мертві сорому не мають. Тим тяжче живим.
— Пробач… — прошепотіла я.
— Та що вже там… Ти на Образ прийшла подивитись?
— Так… На Образ…
— Мав би здогадатись. Він мені за тебе розповідав. Я бо був до нього найближчий. Чура. Таких, як я, «щитом» звуть. Завдання моє було — князю серце прикривати. І він мені довіряв. Лежимо, було, сідло під головами, а він марить уголос. Тобою. Красиво розказував. Я так не вмію. Віз він тобі дари, але все пропало там, на Хорсиці.
Підвівся на ноги. Сказав:
— Зніми одежу, викрути. Я проведу тебе до перевозу.
І одвернувся обличчям до річки.
З тої осінньої ночі Ратибор почав заходити до нас. Ніби до батька в гості. Батько радів: було з ким поговорити про крицю та згадати Святослава. Мати нашіптувала:
— Світозаро, чого чекаєш? Він до тебе ходить… Мертві не повертаються з Вираю, а живий живе гадає… Чуєш, дівко? Тобі ж уже ось-ось на тридцять поверне.
На Різдво Ратибор прийшов до нас з колядниками. Сказав, що один у Києві, і набридло йому стрічати Коляду у вояцькій хижі. Мати, відпровадивши колядників, запросила його на вечерю. Коли поминали пращурів нашого роду, я ще трималася. Але батько згадав Святослава. І я, сама того од себе не очікуючи, раптом заридала вголос, б'ючись головою об стіл. Ратибор мовчки вийшов. Мати, ранком, знову мені вичитувала. Але я не могла перемогти себе.
З весною посилилась звична вже туга. Ратибор не заглядав зо два місяці. Певно, Перунич забув мене. Врешті, так і треба.
З такими думками збирала кошика на Великдень. «Баби» цього року мені вдалися. Писанки теж. Одну, найгарнішу, списану Перуновими стрілами,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дажбожа криниця», після закриття браузера.