Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дажбожа криниця 📚 - Українською

Читати книгу - "Дажбожа криниця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дажбожа криниця" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 15
Перейти на сторінку:
не пішла.

Жінка не має права заходити до Перунового Гаю. Такий древній покон. Але я хотіла побачити його ще раз…Святослава. Межимир не підпускав нікого до роботи, аби не зурочили. Лише мій батько видів Образ та ще двоє — троє. А тепер він взагалі недоступний.

Вночі я вийшла з дому і пішла до Дніпра. Скрадалася берегом, наче злодійка. Як пройшла повз озброєну варту — не пам'ятаю. Мабуть і справді — змилувався Перун.

Не любить Блискавиця будованих храмів. Дубові гаї є Його пристанищем. На галяві, посеред Гаю, жертовник. І — Він…

Межимир, видко, теж любив Святослава. Його всі любили. Батько оповідав, як говорив князь перед боєм, що треба перемогти або вмерти, бо мертві не знають сорому поразки. І батько, і Межимир вважали б за честь померти поруч з ним. Я теж… Я більше не боялась, що мене піймають.

Схожість була разючою. Я опустилась на коліна.

— Ось ви і повернулись, — прошепотіла, — мій коханий воїне… Як там, в чертогах Перунових?

Він навіть усміхався під довгим вусом. Зазвичай Перун суворий, а тут… Яскраво палали виставлені вогняним хрестом смолоскипи. Мій коханий стояв посеред вогню, спираючись на батьків меч. Справжнє, сталеве лезо, мережане древнім письмом, сяяло рожевим блиском. В лівиці — громове колесо. Чуб та вуса виблискували золотом, а сині сапфіри, вставлені в очниці, палахкотіли живим полум'ям.

Я вийняла ножа. До Бога не можна йти без пожертви. Що могла дати Перуну я? Чого варте дівоче життя перед ликом Блискавиці? Чого варта моя кров, яку не можна пролити в бою?

Не зводячи очей з милого обличчя, я надрізала руку, і кров почала скрапувати до жертовної чаші. У батька було кільканадцять білих одмітин. По числу прожитих літ. Чоловікам вільно заходити до Гаю… Вільно приносити жертви. Вільно вмирати під гомін порогів… Спали мене на місці, Блискавице, я втомилася чекати!

— Дівчино, що ти тут робиш?

За мною стояв Перунів воїн. Невиразна тінь опісля сліпучого вогняного блиску.

— Ти що, божевільна? Як ти пройшла повз варту? Тебе ж уб'ють!

Він схопив мене за плече і добряче струсонув.

— Відповідай, шалена! Леле, сюди йдуть!

Вояк потягнув мене в бік Славути. Річковий вітер вдарив в лице. З Гаю почувся гомін.

— О, Володарю Блискавиць, — пробурмотів Перунич, — пробач цій дурепі, та й мені теж!

Він швидко тягнув мене до урвища, ввесь час підганяючи короткими вигуками. Я бо ледве пересувала ноги, квола та збайдужіла.

— Плавати вмієш? Відповідай!

Його голос долинав до мене наче здалеку. Поміж деревами, за нами, замиготіли смолоскипи.

— Ну, помагай, мати-Дано з сином — Славутою!

Воїн штовхнув мене в спину, і я полетіла. Це було незабутнє відчуття, що враз струсонуло з мене заціпеніння. А потім мене обняла холодна вода. Приглушена ударом, я поволі опускалася вниз, в обійми річкових красунь, якими мене лякали в дитинстві.

Він схопив мене за косу і виштовхнув на поверхню.

— Пливи! Пливи, кому кажу!

Це було останнім, що я почула.

Тепло прийшло нізвідки. Потім, через примружені повіки, я побачила вогнище, а в його світлі — свого рятівника.

Він був молодшим жерцем, бо носив чуба по — вояцькому. Сорочку мокру скинув і розвісив її на кущах. На шиї мав оберіг — «громове колесо». Такий же був і в Святослава.

Лице воїн мав гарне. Карбована, хижацька якась врода, не схожа на полянську. Чорний чуб, чорний вус… Очі чорні, як вуглі. Побачив, що отямилась, пирхнув задоволене:

— Хвала Світлим Богам! А то вже думав, що тягнув на собі небіжчицю!

— Де ми?

— На то му березі.

— Та як же я допливла?

— Допливла вона, ая… Дотягнув я тебе на собі, говорю ж… Ти чия?

Я мовчала. Мені було соромно і гидко.

— Чого тобі навріпилось вештатись в Перуновім Гаї поночі? Ге, а ще цілителька!

Я одрухово затулила святинний срібний оберіг: невеличке зображення Богині-матері з руками, піднятими в оберігаючому жесті.

— Слухай, — раптом знизив голос воїн, — ти не Світозара Любомирова?

Не почувши відповіді, озвався знову:

— Певне, так і є! Та, що хотіла все знати… Лихо… Та ж не плач…

Спробував пригорнути, та я почала пручатись. Заговорив швидко:

— Та не бійся, дурна! Я — Ратибор, його охоронець, Святославів… Нас три седмиці було — всі лягли… Окрім мене. Мене витягли з-під мертвих, пораненого. Твій батько і витяг. Дивись…

Схилив виголену голову із слідом страшної рани.

— Клятий печеніжин… Він би мене добив, та князь затулив мене щитом. Це останнє, що я бачив.

— Ти — живий, — ледве вимовила я, — його — нема…

— Сам знаю, що винен, — буркнув Ратибор, — як його ховали — лежав я непритомним, а то б кинувся у вогнище. Вони на нього чекали, каган з ординцями. Саме на нього. На решту не дуже зважали, а ломили на наш стрій. Двадцятеро лягло… Я — зостався… Вірно він говорив, Святослав, що мертві сорому не мають. Тим тяжче живим.

— Пробач… — прошепотіла я.

— Та що вже там… Ти на Образ прийшла подивитись?

— Так… На Образ…

— Мав би здогадатись. Він мені за тебе розповідав. Я бо був до нього найближчий. Чура. Таких, як я, «щитом» звуть. Завдання моє було — князю серце прикривати. І він мені довіряв. Лежимо, було, сідло під головами, а він марить уголос. Тобою. Красиво розказував. Я так не вмію. Віз він тобі дари, але все пропало там, на Хорсиці.

Підвівся на ноги. Сказав:

— Зніми одежу, викрути. Я проведу тебе до перевозу.

І одвернувся обличчям до річки.

З тої осінньої ночі Ратибор почав заходити до нас. Ніби до батька в гості. Батько радів: було з ким поговорити про крицю та згадати Святослава. Мати нашіптувала:

— Світозаро, чого чекаєш? Він до тебе ходить… Мертві не повертаються з Вираю, а живий живе гадає… Чуєш, дівко? Тобі ж уже ось-ось на тридцять поверне.

На Різдво Ратибор прийшов до нас з колядниками. Сказав, що один у Києві, і набридло йому стрічати Коляду у вояцькій хижі. Мати, відпровадивши колядників, запросила його на вечерю. Коли поминали пращурів нашого роду, я ще трималася. Але батько згадав Святослава. І я, сама того од себе не очікуючи, раптом заридала вголос, б'ючись головою об стіл. Ратибор мовчки вийшов. Мати, ранком, знову мені вичитувала. Але я не могла перемогти себе.

З весною посилилась звична вже туга. Ратибор не заглядав зо два місяці. Певно, Перунич забув мене. Врешті, так і треба.

З такими думками збирала кошика на Великдень. «Баби» цього року мені вдалися. Писанки теж. Одну, найгарнішу, списану Перуновими стрілами,

1 ... 5 6 7 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дажбожа криниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дажбожа криниця"