Читати книгу - "КОНТРАБАС"

казати чесно. Ніхто. Навіть найвідоміші солісти не можуть, це пов'язано з фізикою, а не з умінням, бо контрабас не має цих високих тонів, він їх просто не має, тому й звучить завжди так жахливо, завжди, і тому сольна гра на контрабасі — це велике безглуздя, навіть якщо протягом ста п'ятдесяти років техніка ставала дедалі вишуканішою, і навіть якщо є концерти для контрабаса, і сольні сонати і сюїти, і навіть якщо найближчим часом з'явиться якийсь дивак і зіграє на контрабасі Баха чи «Капричіо» Паганіні — це все одно буде жахливо, бо звучання у нього жахливе і таким залишиться довіку. А зараз я вам заграю один стандартний твір, найкраще, що є для контрабаса, певною мірою коронний Концерт для контрабаса Карла Діттерса фон Діттерсдорфа, ось послухайте…

Грає першу частину Концерту мі–мажор Діттерсдорфа.

Ось. Усе. Діттерсдорф, Концерт мі–мажор для контрабаса й оркестру. Взагалі його звали Діттерсом. Карлом Діттерсом. Жив із 1739‑го по 1799‑й. Одночасно був лісником. А тепер скажіть мені чесно, чи вам сподобалось? Ви хочете послухати ще раз? Не саму композицію, а звучання! Каданс? Хочете послухати каданс ще раз? Померти від сміху можна з такого кадансу. Плакати треба над таким звучанням! А це ж був перший соліст, я не хочу називати його імені, бо він, справді, нічим не може зарадити. Так само й Діттерсдорф. Господи, тоді люди мусили писати такі речі, наказ згори. Він писав страшенно багато, Моцарт в порівнянні з ним — ніщо, понад сто симфоній, тридцять опер, купу сонат для фортепіано й інші дрібниці, тридцять п'ять сольних концертів, серед них і для контрабаса. Всього в літературі існує п'ятдесят концертів для контрабаса та оркестру, всі написані менш відомими композиторами. Чи ви, може, знаєте Йогана Шперґера? Чи Доменіко Драго- нетті? Чи Боттесіні? Чи Сімандля, чи Куссевіцького, чи Готля, чи Фангаля, чи Отго Гайєра, чи Гофмейстера, чи Отмара Клозе? Ви знаєте хоч одного з них? Це все відомі контрабасисти. В принципі, всі люди на кшталт мене. Контрабасисти, які почали компонувати тільки з розпачу. Відповідно й концерти в них такі. Бо пристойний композитор не пише для контрабаса, у нього забагато смаку для цього. Навіть якщо й напише для контрабаса, то жартома. І маленький менут Моцарта, 344‑й, — сміх, та й годі! Або у «Карнавалі тварин» Сен—Санса, номер п'ять: «слон», для соло контрабаса із фортепіано, алегрето помпозо, триває півтори хвилини, — сміх, та й годі! Чи в «Саломеї» Ріхарда Штрауса, партія для контрабаса з п'яти частин, де Саломея дивиться у цистерну: «Як темно там внизу! Напевно, дуже страшно жити в такій чорній норі. Вона як склеп…» Пасаж для контрабаса в п'ять голосів. Жахливий ефект. У слухачів волосся стає дибки. У виконавців теж. До смерті страшно!

Не завадило б творити більше камерної музики. Може, це навіть приносило б задоволення. Але хто ж прийме мене з моїм контрабасом до квінтету? Не варто. Якщо їм треба, вони запрошують. Те ж саме в септеті чи октеті. Але не мене. Два, три басиста є в Німеччині, які грають все. Один тому, що має власне концертне агентство, інший тому, що грає в Берлінській філармонії, а третій має професуру у Відні. Там нашому братові робити нічого. А можна було б зіграти такий гарний Квінтет Дворжака. Або Яначека. Або Бет- ховена, октет. Або, може, навіть Шуберта, «Форелевий квінтет». Знаєте, це було б вершиною музичної кар'єри. Це мрія контрабасиста, Шуберт… Але мені далеко до того, далеко. Я ж простий смертний. Сиджу за третім пюпітром. За першим сидить наш соліст, біля нього заступник соліста; за другим пюпітром — основний виконавець і його «права рука», а далі йдуть тутисти. Це мало пов'язане з якістю, просто такий порядок. Бо оркестр, уявіть собі, є і мусить бути чіткою ієрархічною будовою на кшталт людського суспільства. Не якогось певного людського суспільства, а людського суспільства взагалі.

Понад усім ширяє ГМД, генеральний музичний директор, тоді йде перша скрипка, тоді перша друга скрипка, тоді друга перша скрипка, тоді друга перша скрипка, тоді всі інші перші та другі скрипки, альти, віолончелі, флейти, гобої, кларнети, фаготи, мідні — і в самісінькому кінці контрабас. Після нас іде хіба що литавра, та й то лише теоретично, бо литавра одна і сидить на підвищенні, так що кожен може її побачити. До того ж у неї більша потужність. Якщо зазвучить литавра, то її чути до останнього ряду, і кожен може сказати, ага, литавра. Про мене жодна людина не скаже, ага, контрабас, бо я гублюся в масі. Тому й стоїть литавра практично вище від контрабаса. Хоча литавра, чесно кажучи, взагалі не інструмент із її чотирма тонами. Але є й соло для литаври, наприклад, у П'ятому концерті для фортепіано Бетховена, остання частина в кінці. Там все, що не дивиться на піаніста, дивиться на литавру, а це у більшому залі добрих дванадцять, а то й п'ятнадцять сотень людей. На мене за весь сезон стільки не гляне.

Тільки не подумайте, що я заздрю. Заздрість — чуже мені почуття, бо я добре знаю, чого вартий. Але у мене є почуття справедливості, а в музичному господарстві існують речі вкрай несправедливі. Соліста засипають оплесками, глядачі зараз почували б себе скривдженими, якби їм заборонили аплодувати; овації лунають на адресу диригента; диригент принаймні двічі тисне руку капельмейстеру; часом встає повністю весь оркестр зі своїх місць… Контрабасист навіть не може нормально встати. Контрабасист, пробачте на слові, — то є у всіх відношеннях останнє лайно!

Тому я й кажу, що оркестр — це відображення людського суспільства. Бо тут, як і там, усі зневажають тих, хто виконує найчорнішу роботу. В оркестрі навіть ще гірше, ніж у суспільстві, бо у суспільстві я мав би, чисто теоретично, надію, що колись зможу піднятися нагору й одного дня з вершини піраміди подивитися на метушню внизу… Мав би, кажу, надію.

Тихіше.

Але в оркестрі, тут жодної надії. Тут панує жорстока ієрархія вміння, страшна ієрархія раз прийнятого рішення, жахлива ієрархія обдарованості, несхитна, природна, фізична ієрархія коливань та звуків. Ніколи не йдіть в оркестр!..

Гірко сміється.

… Звичайно, були так звані перевороти. Останній був приблизно сто п'ятдесят років тому, в розташуванні оркестрантів. Тоді Вебер посадив мідних ду- ховиків за смичковими, це була справжня революція. Контрабасам з того нічого не перепало, ми так чи інакше сидимо позаду, як тоді, так і досі. З кінця епохи генерального баса близько 1750‑го ми