Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сад спочилих котів 📚 - Українською

Читати книгу - "Сад спочилих котів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сад спочилих котів" автора Більґе Карасу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 59
Перейти на сторінку:
Доречніше було дивитися під ноги. Трохи згодом я таки спустився на майдан, розділений на трикутники. Завдяки людським рукам круча була схожа на стародавній театр розміром з дева. Хай як, а для тих, хто дивився на неї знизу, вона ще й скидалася на стрімку скелю. Я наблизився до краю майдану. Хотілося подивитися на давній палац віддалік. Укінці, де знову починалися стіни споруди, мені на очі потрапила ще одна вивіска зі словом «ОБЕРЕЖНО». Очевидно, у цьому кутку побувало чимало перехожих; мимохідь штовхали одне одного на вузькій дорозі, але не вибачаючись йшли далі, сюди. Напнувши на себе вже звичну маску мандрівничої байдужості, я уважно, аж до кінця прочитав оголошення.

Казка друга

Чоловік, який щовечора пропускав автобуса

Присвячується Незіхе

Море — з днів, вівторок — із вод,

Хвостокол — по ході, кіт — по плавбі…

Із «Приповідок слухняним людям»

Жив собі чоловік та все торочив роками: поїду в Сазандере. Хоча й сам не відав чому: чи то хтось розхвалив йому те місто, чи він надибав його на мапі й зацікавився, чи то колись на очі потрапила тамтешня світлина. Знав лише, що коли збирався до моря, то рушав у дорогу з думкою про Сазандере, та потім його або охоплювала лінь, або він примикав до товариства, яке мандрувало кудись деінде, або опинявся в щільному транспортному потоці.

Він душі не чув у морі, скільки себе пам’ятав. Плаваючи наввимашки, чоловік відчував усю повноту життя: руки розтинали воду, відкриті рани затягувалися на морському плесі з нестримною силою, тіло гойдалося в прегустій рідині прохолодного кольору. Аби ні на мить не забувати моря, він привозив додому гальку та мушлі з кожного берега, на якому побував. Найхолоднішої зими, дивлячись на ту рінь і мушлі, він чекав тих днів, коли нарешті знову всіма порами шкіри відчує море. Він шукав запах берега й водоростей у рибі, яку їв; слухаючи, як вітер шарудить гіллям дерев, а механізми машин гупають, неначе серце, намагався почути в цих звуках гомін морських хвиль та калатання «морського» серця.

Вирішивши поселитися в містечку, де не було моря, чоловік гадав, що його любов до нього тільки міцнітиме, адже тим самим унеможливить той день, коли людині врешті-решт набридає те, чим усякчас захоплювалася; такий був його хитрий задум; він мовби хотів обдурити самого себе, не розуміючи всієї марноти власних зусиль… У містечку, де він мешкав, росли височенні тополі; витягнувшись у стрункі шеренги, дерева хизувалися своїм ростом і в садах, і вздовж вулиць; зеленіючи навесні, вони тішили вухо шелестом і більш, ніж усякі дерева, нагадували чоловікові, як міниться море, як погойдуються на хвилях човни. Задивишся на тополі — і здається, ось-ось услід за морем та човнами з’явиться й риба, аби назавжди стала застарілою приказка: «Щоб спіймати рибу, на дерево не лазять».

Коли ж тополі геть укривалися листям, ночами починала пугикати невідома птаха. Годинами, лише з невеликими паузами, ритмічно повторяла два коротенькі звуки: перший — високий, другий — низький. Чи не її кличуть сплюшкою? У кожному разі вона не втихала, а ті з містян, що на цей час не спали, чомусь не могли розпізнати її по крикові. Кого чоловік мав запитати, у кого міг дізнатися її назву? Хай як, а, почувши її крик, він розумів: пора повертатися до моря. Тоді уві сні починав солити воду, яку пив, усі довгі частини його тіла оберталися на осетрів, всі округлі — на медуз; йому снилося, що блукає в заростях водоростей, пірнає серед косяків пеламід. Відтак якогось ранку, очунявшись від сну, він вирушав до моря.

Того року повсюди в містечку вкотре зеленіли тополі. Укотре пугикала птаха. Проте цього разу ні вона, ні тополі не сколихнули в його серці морських хвиль; таке сталося вперше. Хоча й за давньою звичкою він вірив, що треба вирушати до морського берега, не уявляв нічого гарнішого за море, досі не міг забути, що народився на морі; отож мав до нього поїхати.

Чоловік зауважив ці зміни в серці, однак і в уяві не бачив, чим їх пояснити. Він багато не копався в собі. Відчувши певні зміни, подумав так: «А чи не краще й справді податися в Сазандере? Вже стільки років ніяк туди не доберуся…» Що й зробив. Нікого не повідомляючи, він вирушив у дорогу. Насамперед дістався поки що до цього чималого містечка на узбережжі та, тільки-но зійшовши з автобуса, поцікавився, де пересісти в наступний — до Сазандере. «Навпроти, на автовокзалі», — відповіли чоловікові, і той зайшов туди, поринувши в жахливий гамір та оглушливий шум.

Переступаючи поріг автовокзалу, він заплющив очі. Чоловік робив так, стрибаючи в море зі стрімких скель перед тим, як віддатися порожнечі. Розплющивши очі, він відчув, що вже подався назад, ніби перед стрибком у море — так кортіло вирватися з цього шуму, виринути на плесо. От тільки шум не мав площини, на яку можна вибратися: він пронизував до кісток, огортав з усіх боків, наче вода багнистого озера, де водорості, мов віття дерев, обплітають тіло. Був лише один спосіб порятунку з цієї звукової трясовини — знайти автобус на Сазандере, сісти в нього, сховатися під його дах та чимдуж утікати звідси, погойдуючись на колесах.

Він подумав про ліниву рибку, яка плаває від моря до моря зі швидкістю акули, навіть не ворушачи плавниками, а всього-на-всього вп’явшись у живіт цієї величезної хижої рибини присоском, який має на голові… Чоловік не знав достеменно назви птахи, яка кричить на тополях, а цієї рибки — і поготів. Здається, якось «рем» чи «ремо»…

водночас він зауважував, що знову

проминає базар

Народ тягнувся відусіль та навсібіч. Куди тільки не рушали автобуси: на Сазли, на Мадрабаз, на Куюлу, на Аріфкой, або збиралися рушати: поспішаймо, поспішаймо…

він поволі блукав у тиші

Дрімаючи в автобусі, чоловік перенісся з цього далекого від моря містечкового базару, обсадженого тополями, у сонні марева, переплетені зі спогадами; чи він ще дужче заціпенів у цьому бурхливому шумі замість того, щоб прокинутися?

він дивиться на самого себе, як блукає базаром

від

краю до краю, дивиться звідкілясь з-за його меж

так, наче знімає на камеру фільм

Він зупинився навмання посеред шуму. Його обабіч обліпили руки; помічники водія — ще зовсім діти — поприлипали йому до ніг. Пропонували їхати в Гердіре, Бальтепе, Боздур, Султаешігі та Кушлар. Але не встиг він і вимовити: «Я в Сазанде…»,

1 ... 5 6 7 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сад спочилих котів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сад спочилих котів"