Читати книгу - "Острів Скарбів"

— Чи не скаже який добрий друг бідному сліпому, що втратив свій дорогоцінний зір, доблесно захищаючи свою батьківщину Англію, — благослови боже короля Георга, — чи не скаже хтось цьому сліпому, де і в якій частині країни він зараз перебуває?

— Ви стоїте перед корчмою «Адмірал Бенбоу», в бухті Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, мій любий юний друже, і проведіть мене в цей дім.

Я подав йому руку, і ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла її мов лещатами.

Я так злякався, що спробував видертись і втекти. Але сліпий притяг мене щільно до себе єдиним рухом руки.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — веди мене до капітана.

— Сер, — благав я, — слово честі, я не смію.

— Он як! — осміхнувся він. — Не смієш? Веди негайно, або я зламаю тобі руку.

І, кажучи це, він так повернув мені руку, що я скрикнув.

— Сер, — сказав я, — не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, яким був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього і…

— Ану, йди! — перебив він мене.

Ніколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того сліпого. Голос цей налякав мене більше, ніж біль. Я відразу підкорився і повів його просто до загальної кімнати, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому.

Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він тиснув на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.

— Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо ти не крикнеш, то я ось що зроблю!

І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я так був наляканий сліпим жебраком, що забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув слова, які наказав сліпий.

Бідолашний капітан підвів очі й одразу витверезився. На обличчі його відбився не переляк, а скоріше смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.

— Нічого, Біллі, сиди як сидиш, — сказав жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правої руки.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.

— Отож, зроблено, — сказав сліпий.

З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати на дорогу. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукає його палиця.

Минув деякий час, поки я й капітан трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув він. — Лишилося шість годин. Час іще є. — І зірвався на ноги.

Але, зробивши це, він заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та поспішати було даремно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.

Розділ IV

МАТРОСЬКА СКРИНЯ

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти значно раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному і небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей — якщо тільки в нього були якісь гроші — безперечно, належала нам. Але важко було повірити, щоб корабельні товариші нашого капітана, а особливо два типи, яких я бачив, — Чорний Пес та сліпий жебрак, — згодилися віддати свою здобич за борги покійного. Наказ капітана сісти на коня і мчати по лікаря Лайвсі я виконати не. міг: для цього б довелося залишити матір саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися далі теж не можна: тривогою сповнювало нас навіть падіння вугілля на залізну решітку в огнищі і навіть цокання нашого годинника. Скрізь нам вчувалися чиїсь кроки, ніби хтось до нас підходив.

А мертве тіло капітана на підлозі загальної кімнати й думки про те, що клятий сліпий жебрак блукає десь поблизу і щохвилини може повернутися, — все це сповнювало мене неймовірним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися піти разом шукати допомоги в сусідньому селі. Сказано — зроблено. Навіть не одягаючись, побігли ми в темінь під холодний туман.

Села від нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кількасот ярдів від нашого дому, на другому боці сусідньої затоки. Мене дуже підбадьорювало, що йти треба було не в той бік, звідки з'явився сліпий і куди він, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки глухо шуміли хвилі та крякали в лісі ворони.

Коли ми добралися до села, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що, крім цього світла, ми тут не змогли дістати ніякої іншої допомоги. Бо — ви скажете, що ці люди мали самі себе соромитися, — жодна жива душа не погоджувалася повернутися з нами до «Адмірала Бенбоу».

Чим докладніше ми розповідали про наше нещастя, тим більше старе й мале в цьому селі тислося