Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Том блукав далеко від тих вулиць, де зазвичай гралися хлопчаки, вишукував безлюдні закапелки, які пасували до його настрою. Пліт на річці здався йому відповідним місцем, і він примостився на самісінькому краєчку, втупився у похмурий саван ріки. Цієї миті він бажав лише одного: потонути швидко і безболісно, щоб не зазнати мук, передбачених природою. Тут хлопець згадав про квітку, витягнув її з кишені — пом’яту і зів’ялу — й це ще більше поглибило його скорбне блаженство. Він почав думати про те, чи пожаліла би вона його, якби знала. Може, заплакала б, захотіла обійняти та втішити. А може, відвернулась би байдуже, як і весь холодний світ. Ця картина так розчулила Тома і довела його муки до такого приємно-розслабленого стану, що він подумки крутив її так і сяк, роздивлявся у різних ракурсах, доки йому не набридло. Нарешті він звівся на ноги, важко зітхнувши, і зник у темряві.

Увечері, близько пів на десяту, він прямував безлюдною вулицею до того будинку, де жила прекрасна незнайомка. Підійшовши до нього, Том постояв якусь хвилинку: жодного звуку не вловило його нашорошене вухо; свічка кидала тьмяний відблиск на штору в вікні другого поверху. Чи ж не там вона незримо присутня? Том переліз через огорожу, обережно прокрався клумбами з квітами і став під вікном; довго і з хвилюванням дивився на нього, задерши голову догори. Потім влігся на землю, простягнувся на весь зріст, склав руки на грудях і притис до них бліду, зів’ялу квіточку. Ось так він і помре — один на білому світі — ані даху над бездомною головою, ані дружньої руки, що стерла б передсмертний піт із його холонучого лоба, ані обличчя, яке із любов’ю та жалістю схилилося б над ним у останні хвилини. Настане радісний ранок, а вона побачить його захололе тіло. Проте чи зронить вона хоча б одну сльозинку над його тілом, чи зітхне хоч раз, думаючи, як рано загинуло молоде життя, підкошене жорстокою рукою в розквіті сил?

Вікно відчинилося, різкий голос прислуги осквернив священну тишу, і цілий потоп ринув на розпростерті останки мученика.

Герой ледве не захлинувся і схопився на ноги, пирхаючи. У повітрі просвистів камінь разом із нерозбірливою лайкою, задзвеніла шибка, розлетівшись у друзки, а тоді маленька невиразна фігурка перескочила через огорожу й розтанула в темряві.

Коли Том, уже роздягнувшись, розглядав при світлі недогарка свій до нитки мокрий одяг, Сід прокинувся. Але якщо зведений брат і мав якесь бажання дорікнути або натякнути, то передумав і змовчав, помітивши по очах Тома, що це небезпечно.

Том влігся в ліжко, не вважаючи за потрібне обтяжувати себе молитвою, і Сід подумки взяв на замітку цей недогляд.

Розділ IV

Сонце зійшло над спокійною землею й осяяло з висоти мирне містечко, немовби благословляючи його. Після сніданку тітонька Поллі зібрала всіх на сімейне богослужіння; воно почалося з молитви, побудованої на солідному фундаменті з біблійних цитат, скріплених ріденьким цементом власних думок; із цієї вершини, як з гори Синай, вона й прорекла сувору главу закону Мойсеєвого.

Після цього Том, як то кажуть, підперезав чересла й заходився зазубрювати рядки з Біблії. Сід ще кілька днів тому вивчив свій урок. Том доклав усіх сил, щоб вивчити напам’ять п’ять віршів, обравши для цього уривки з Нагірної проповіді, бо ніде не знайшов коротших.

Через півгодини в Тома склалося досить туманне уявлення про урок, адже його голова була зайнята чим завгодно, тільки не завданням, а руки безупинно рухалися, розважаючись якоюсь сторонньою справою.

Мері взяла в нього книжку, щоб вислухати урок, і Том почав затинатися, неначе навпомацки пробираючись крізь туман:

— Блаженні… е-е…

— Вбогі…

— Так, вбогі; блаженні вбогі… е-е-е…

— Духом…

— Духом; блаженні вбогі духом, бо їх… бо вони…

— Бо їхнє…

— Бо їхнє… Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони… бо вони будуть…

— У…

— Бо вони… е…

— Уті…

— Бо вони уті… Ну, не пам’ятаю я, що там далі! Блаженні, бо засмучені, бо вони… бо засмучені… А що далі? Їй-богу, не знаю! Ну що ж ти не підкажеш, Мері! Як тобі не соромно мене дражнити!

— Ох, Томе, голова твоя порожня, я тебе зовсім не дражню, навіть не думаю! Просто тобі треба все як слід вивчити з самого початку. Нічого, Томе, вже якось вивчи, а коли вивчиш, я тобі подарую одну дуже хорошу річ. Ну, будь розумником!

— Ну, гаразд! А яку річ, Мері, скажи зараз!

— Яка тобі різниця? Якщо я сказала, що хорошу, значить, хорошу.

— Ну, ти мене не обдуриш. Добре вже, візьмуся ще раз.

Том узявся — і під подвійним тиском цікавості та бажання отримати обіцяну нагороду вчив із таким натхненням, що домігся блискучих успіхів. За це Мері подарувала йому новенький кишеньковий ножик із двома лезами за дванадцять із половиною центів, і Том аж нестямився від захвату. Правда, ніж зовсім не різав, зате це була не якась там підробка, а справжнісінький виріб фірми Барлоу, в чому й полягала його незбагненна чарівність; хоча чому хлопчаки Західних штатів вирішили, що цю грізну зброю можна підробити і що підробка буде гіршою за оригінал, — абсолютно невідомо і, очевидно, назавжди залишиться таємницею. Том примудрився добряче порізати цим ножиком буфет і вже підбирався до комода, як його покликали вдягатися в недільну школу.

Мері дала йому жерстяну миску, наповнену водою, і шматок мила; хлопчик вийшов за двері, поставив посудину на лавку, тоді занурив мило у воду і знову поклав його на місце; закачав рукави, обережно вилив воду на землю, тоді зайшов до кухні й почав енергійно терти обличчя рушником, який висів за дверима. Але Мері відібрала в нього рушника і сказала:

— Як тобі не соромно, Томе! Вмийся, як слід. Від води з тобою нічого не станеться.

Том трохи зніяковів. У миску знову налили води; цього разу він трохи постояв над нею, наважуючись, тоді набрав у легені повітря і почав умиватися. Коли після цього Том зайшов до кухні, заплющивши очі