Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"

Тарас переступив п'яту сходинку і, подолавши ще з десяток, зупинився біля своїх дверей.

Із тихого приймача-брехунця, що стоїть із незапам'ятних часів на кухонному столику, долинув Гімн України.

– Шоста година, – Тарас позіхнув. – Пора лягати. Хто з гімном лягає, тому Бог дає!

Тарас зі шкільних років старався бути людиною слова. Ось і цього разу він сказав і вже через п'ять хвилин ліг, намагаючись підрахувати: що ж йому дав Бог за минулу робочу ніч? Що і скільки?

Розділ 4

Через відчинену кватирку, окрім прохолодної вогкості, до однокімнатної квартири Тараса залетів іще й дзенькіт недалекого трамвая. Але Тарас солодко спав. Йому снився Жириновський, грубий і рішучий, і говорив чомусь Жириновський уві сні по-українськи, але говорив правильні слова: «Україна має бути від моря і до моря! Ми ще вмочимо українські чоботи в Індійському океані!»

І тут же приснилося Тарасу, що він спить і бачить цього Жириновського уві сні, а сам, у верхньому сні, в начебто більш підконтрольній свідомості оболонці сну, думає про те, що потрібні Україні свої Жириновські, свої, українські до мозку кісток. І нехай вони будуть запеклими демагогами і навіть ідіотами, але служитимуть українському народові вірою і правдою, прищеплюючи йому пильність по відношенню до ворога і доладно пояснюючи саме поняття «ворога вітчизни». Окрім цих думок, щось іще стороннє відносно Жириновського й України було присутнє на недодуманому і недомовленому рівні. Було присутнє і ніби свербіло, вимагаючи уваги, як свербить щойно вкушене комаром місце. Ще, можливо, хвилин двадцять сну, і зрозумів би, дочекався б Тарас прояснення цієї недодуманості. Але тут задзеленчав дверний дзвінок, струснувши тіло сплячого хазяїна квартири своєю фізичною несподіваністю. Услід за цим вибралося тіло зі свого сплячого стану. І, перш ніж зникнути, злилися в одну обидві оболонки його непростого сну.

Розплющив очі. Дзвінок уже затих, але він устиг пройти наскрізь через його слух, і відлуння дзвінка все ще дзвеніло в повітрі квартири і всередині голови.

Тарас нікого не чекав, а отже, у двері міг зараз дзвонити тільки його сусід знизу. Але з якого дива? Адже пам'яталося Тарасу дуже виразно, як він переступив п'яту сходинку. Отже, розбудити сусіда його раннє повернення додому могло тільки в одному випадку – якщо той узагалі не спав.

Тарас надів білий махровий халат, списаний із готелю «Жорж» знайомим банщиком. Уліз ногами в капці й рушив до дверей, налаштовуючись на помірну грубість, аби скоротити до мінімуму спілкування з сусідом.

Клацнув замком і відчинив дерев'яні двері, прикрашені слідами від колишніх замків, непрацюючими замками і двома, які все ще підкорялися ключам.

Перед ним стояла Оксана, давня знайома Тараса, в довгому пальті сіро-зеленого кольору. На обличчі одвічна усмішка, за якою міг ховатися будь-який настрій: від єхидного і знервованого до світлого і святкового. Біля її ніг лежала об'ємиста господарська сумка, закрита на «блискавку».

– Що, не чекав? – здивувалась Оксана, оглядаючи махровий халат із вишитим червоними нитками словом «Жорж» на нагрудній кишеньці.

– Ні, – признався Тарас, не рухаючись із місця.

– Чого стоїш? – усмішка зникла з губ Оксани. Вона показала поглядом на сумку. – Бери, занось! Тільки обережненько!

У колі спільних знайомих було заведено слухатись Оксану. Не те щоб вона командувала або вирішувала, що кому робити. Просто, хоч вона й була актрисою, але природа дала їй характер режисера.

Тарас підняв сумку, відразу відчувши її вагу. Позадкував із сумкою коридором просто до кімнати. Оксана зайшла слідом. Зачинила за собою двері. Зняла і повісила на гачок вішалки пальто, скинула чобітки. Знайшла капці й – до кімнати.

– Ну, давай я тебе поцілую! За вуха смикати буду потім!

Потягнулася до Тараса, що розгублено зупинився біля столика.

– У мене що, день народження? – сам себе запитав він. – А яке сьогодні число?

Оксана розсміялася.

– У паспорті подивись, яке сьогодні число! Вісімнадцяте вересня!

– Бляха-муха! – видихнув Тарас.

І тут же потрапив у міцні руки Оксани. Обидві її долоні теплими лещатами стиснули його скроні й присунули голову до її губ.

– Ну, з днем народження, Тарасику! – сказала вона і смачно поцілувала його спочатку в губи, а потім, як дитину, в лобик і в щічку.

Відпустивши голову іменинника, Оксана озирнулася на всі боки.

– Я чогось не розумію, – сказала. – А шампанське що, в холодильнику?

Її погляд вимогливо вперся у вічі хазяїна квартири.

– Я зараз, п'ять хвилин… – забелькотав він. – Тільки перевдягнусь. Якраз і гроші вчасно поміняв!

Кинувши халат на розстелену канапу, Тарас натягнув брюки, светр.

– Секунду! – крикнув він уже від дверей.

І двері гримнули, зачиняючись. Заскрипіли, як закричали, сходинки під його ногами.

Оксана всілася на стілець. Її увагу раптом привернуло ледве чутне дзижчання з боку завішеного двошаровим тюлем вікна.

Підійшла, трохи не спіткнувшись об принесену із собою господарську сумку, відсунула тюль і побачила на широкому підвіконні саморобну теплицю із плексигласу, всередині якої росли кругленькі кактуси без колючок, а над ними сяяли три тонкі довгі лампи денного світла.

Оксана так захопилася розгляданням дивних лисих кактусів, що росли у пластикових кубиках, що не почула, як скрипнули, відчиняючись, двері й як увійшов до квартири Тарас із пакетом у руці.

– Все, шампанське є! – радісно оголосив він.

Швиденько дістав зі старенького буфета два келихи. Виклав із пакета вже в магазині нарізану шинку та ковбасу, сир.

– Почекай, а подарунок?! – зупинила його метушню Оксана. – Так, іди сюди!

Вона нахилилася до сумки, бжикнула «блискавкою» і розвела в сторони краї сумки, що розімкнулася.

Насамперед дістала з неї й передала до рук іменинникові маленький порожній акваріум.

Тарас сів навпочіпки поруч. Опустив акваріум на паркет. На обличчі – здивування, погляд застиг на сумці, немов звідти зараз Оксана, як фокусник, збиралася дістати за вуха величезного кролика.

– Бери і красиво розклади на дні! – простягнула Оксана Тарасу важкий пакет із морськими камінчиками.

Настрій Тараса потихеньку ставав дійсно святковим. «Ну, молодець, – подумав він про Оксану. – Не може без сюрпризів!»

Слідом за пакетом з морськими камінчиками із сумки було витягнуто шестилітровий пластиковий бутель із не дуже прозорою водою.

– Спеціально у Винники на озеро заїжджала, – пояснила Оксана походження води. – Бачиш, скільки через тебе моя