Читати книгу - "У вогні"

Ну, бодай це дозволить матері трохи розслабитися.

— Може, принести вам щось іще? Я можу приготувати щось суттєвіше, якщо ви зголодніли, — запропонувала вона.

— Ні, дякую. Все чудово, — відповів президент, ясно даючи зрозуміти, що вона вільна.

Мати кивнула, кинула на мене швидкий погляд і вийшла. Президент Снігоу налив дві чашки — собі й мені, в свою додав іще цукру та вершків, а потім довго розмішував чай. Я відчувала, що він уже сказав усе, що хотів, і тепер чекає на мою відповідь.

— Я не хотіла піднімати бунт, — промовила я.

— Я вам вірю. Та байдуже. У виборі гардероба ваш стиліст виявився пророком. Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем, — відказав він.

— То чому б вам просто не вбити мене? — випалила я.

— Публічно? — перепитав він. — Підлити палива у вогонь?

— Тоді влаштуйте нещасний випадок, — сказала я.

— І хто на це купиться? Тільки не той, хто дивився Ігри.

— Тоді просто скажіть, що мені робити, і я це зроблю, — буркнула я.

— Якби ж усе було так просто, — президент узяв печиво з квіточками і почав його роздивлятися. — Яке миле. Це ваша мати пекла?

— Це Піта.

І вперше я відчула, що не можу витримати президентового пильного погляду.

Я простягла руку по чай, але швидко поставила чашку на місце — вона зацокотіла на тарілочці. Щоб приховати це, я миттю схопила печиво.

— Піта. І як там поживає ваше кохання на все життя? — спитав президент Снігоу.

— Добре, — кивнула я.

— І коли ж саме він зрозумів ступінь вашої до нього байдужості? — не припиняв розпитувати мій візаві, зануривши печиво в чай.

— Я не байдужа до нього, — промовила я.

— Але не така вже й закохана, як змусили повірити всю країну, — провадив він.

— Як вам знати? — і далі опиралась я.

— Та вже знаю, — відповів президент. — І якби я був єдиною людиною, яка має сумніви щодо вашого кохання, не довелося б мені їхати в таку далечінь. А як там ваш красунчик кузен?

— Я не знаю... не знаю... — задихнулась я від обурення розмовою — обговоренням із президентом Снігоу моїх почуттів до двох найближчих мені людей.

— Не мовчіть, міс Евердін. От його я легко можу вбити, якщо ми з вами не дійдемо згоди. Ви не робите йому послуги, щезаючи з ним у лісі щонеділі.

Якщо президент знає про ліс, що ще може бути йому відомо? І звідки взагалі він про все дізнався? Чимало людей могло розбовкати, що ми з Гейлом по неділях полюємо. Після кожного полювання ми вертаємося з повними торбами дичини. Вже багато років поспіль. Але питання в тому, що, на думку президента, відбувається в лісах навколо Округу 12. Безперечно, там за нами не стежать. Чи стежать? Невже за нами пантрують повсякчас? Це неможливо. Принаймні людина не може стежити за нами. Мабуть, камери? Досі мені таке й на думку не спадало. Ліс завжди був нашим притулком, місцем, де Капітолій не в змозі нас дістати, де ми могли висловити все, що думаємо, і бути тими, хто ми є насправді. Принаймні до Ігор. Якщо після них за нами стежили, то що побачили? Хлопця і дівчину, які полюють і заодно висловлюють крамольні думки щодо Капітолія — так. Але не двох закоханих — а це, здається, і є козир президента Снігоу. Проте тут нам нічого не загрожує. Хіба що... хіба що...

Було одного разу. Все сталося швидко й неочікувано, але таки було.

Потому як ми з Пітою повернулися додому з Ігор, спливло кілька тижнів, перш ніж я побачилася з Гейлом наодинці. Спочатку тривали примусові святкування. Бенкет на честь переможців, куди були запрошені тільки найвищі посадовці. Свято для всього округу — з безкоштовною їжею та артистами з Капітолія. День доброчинності, перший із дванадцятьох, коли кожному жителю округу доставляли пакунки, повні харчів. Мій улюблений день. Так чудово споглядати голодних дітлахів, що бігають по Скибі, розмахуючи банками з яблучним пюре, м’ясними консервами і навіть льодяниками. А вдома вже чекають мішки з зерном і каністри з олією — їх не дотягнеш власноруч... Знати, що впродовж року раз на місяць усі знову отримають такий самий пайок. Це був чи не єдиний раз, коли я майже зраділа своїй перемозі на Іграх.

Під час церемоній і заходів, коли репортери документували кожен мій рух, а сама я сиділа в президії, висловлювала нескінченні подяки й публічно цілувала Піту, особистого життя в мене не було зовсім. Минуло кілька тижнів — і все нарешті почало затихати. Знімальні групи й репортери зібрались і поїхали додому. Відтоді наші стосунки з Пітою стали прохолодними. Моя родина оселилась у новому будинку в Поселенні Переможців. Шахтарі спустилися в копальні, діти пішли в школу: повернулося звичне життя Округу 12. Я почекала, доки на обрії зовсім розвидніє, і якось у неділю, не сказавши нікому, прокинулася ще до схід сонця і втекла в ліс.

Погода і досі була теплою, тож куртка мені не знадобилась. Я взяла з собою торбу, напхану всілякою смакотою: тут були і холодне курча, і сир, і свіжий хліб, і апельсини. В нашому колишньому будинку я перевзулась у свої мисливські черевики. Як завжди, напруга на паркані була вимкнена, тому я легко прослизнула в ліс і відшукала свій лук і стріли. Я вирушила на наше з Гейлом місце, де ми снідали на Жнива, які вирішили мою долю — я опинилася на Голодних іграх.

Я прочекала щонайменше дві години. Вже була подумала, що за тижні моєї відсутності Гейл вирішив мене зректися. Що я йому байдужа. Навіть що він ненавидить мене. Думка про те, що я втрачаю мого найкращого друга, єдину людину, якій я могла довірити свої секрети, була невимовно болючою. Ні, тільки не це, на додачу до всього, через що я вже пройшла! Я відчула, як очі мої наповнюються сльозами, а в горлі стає клубок — як завжди, коли я засмучена.

Аж тут я підвела голову і побачила його; він стояв за кілька кроків од мене і спостерігав. Без жодної думки я підскочила й обійняла його, сміючись і плачучи водночас. Він пригорнув мене так міцно, що