Читати книгу - "На запах м’яса"

Заходилася парафін топити, а справа не йде. Думки за руки вчепилися, тягнуть додолу. Зиркне на дівча — серце холоне: що за халепа бідаху на Лупин хутір виплюнула?.. Та молода! Геть дитина. Поштарка Галя сказала — хату купила. Щось не дуже на дачницю скидається. Скоріше б ранок… Піти до хати нової сусідки, спробувати їй піч протопити.

Не дочекалася світанку. Небо тільки сірішало, круки замість півнів поперед сонця на паркані повсідалися. Витягла з печі горщик із пшеничною кашею, наскладала дров повні сани, потягла до Майчиної хати: дасть Бог, прогріє дитині хату.

А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку промордувалася — не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, — хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати — не йдуть, підлі. Знову до печі — та гори вже! Ніяк!

Вийшла на подвір’я, на хутір глянула — он він, увесь перед очима. Шість старих хат — по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному боці Улянина хата, поряд — Троянова, далі — Сашка Задуми, що він практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боці три покинуті будівлі стояли — Реп’яхова, з журавлем та жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили. Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.

Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.

— Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку.

Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір’я з відром води:

— Сашку, справа є!

За п’ять хвилин наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.

— Певно з наших… З екопоселенців, — припустив Санджив. — Природа стукає в серце. Кличе.

— Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, — відказала Уляна.

— Однаково, чому її до нас прибили. Піч треба полагодити, — постановив Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче професор у пічній справі: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу перевірить, сірником чиркне — бітте!

А воно ж тільки збоку просто здається. Вошкалися, вошкалися з тою піччю — не їсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажі відер десять надвір виносили — і самі в тій сажі. Уже й тягу перевірили — наче тягне, а піч однаково димом усередину дмухає. Та так активно, Уляні довелося вікна повідчиняти, аби хату провітрити.

— У Капулетці треба йти, — здався Троянов. — Гороха покликати.

— У Різдво?.. — скептично усміхнувся Санджив. — Та він у будень зранку п’яний, а на свята…

— От і добре, що свята. Пляшку йому поставимо, — постановила Уляна. — У мене самогонка є.

Майка прокинулася в Уляниній хаті від запаху сухих груш і гострого болю в животі. Підхопилася мимоволі, буцнулася маківкою об стелю — аж запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та події минулої ночі виринули із підсвідомості, перш ніж потріскані вуста прошепотіли: “Де це я?..”

Долоньки до живота — та вгамуйся ж ти, біль! — визирнула з печі: у затишній кімнатці нікого. На білених стінах віники сухих трав, біля дверей на табуретці відро з водою, стіл покритий цупкою квітчастою скатертиною, фото усміхненого хлопця в бейсболці святковою ялинкою по центру. При стіні платяна шафа із дзеркалом: у Майчиної бабці така сама дверима рипіла, любила малою ховатися в ній від старенької. А біля печі на стільці Майчині речі акуратно розкладені. Зиркнула на себе: труси, футболка, гольфи. Хто ж її роздягав?..

Заспішила вдягнутися скорше, бо ще увійде хтось знадвору, а вона отут голяка… Зіскочила з печі, та до стільця не дійшла — побачила в печі горщик, принюхалася — м-м-м… І так їсти захотілося, хоч вмри!

Диво — не дійсність. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на стіл, набрала повнісіньку ложку… І що то за така смачнюща жовта каша? Так захопилася й не почула, як рипнули двері.

— З Різдвом… — почула.

Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.

— І тут… люди є?

— Люди всюди… — відказала ґаздиня.

Майка — ага. Мотильнула косами. До стільця.

— Піду… — буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.

Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною і мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила:

— Проводжу.

— Сама.

— Там у тебе гості.

— Які гості? — Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик — у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…

— Піч лагодять, — сказала жінка.

Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.

— Дякую… Каша — ульот.

— Звичайна каша. Ходімо.

Майка вийшла на ганок, роззирнулася зачудовано — мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги — хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.

Ступила з ганку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он який ти, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто напроти — за двадцять кроків, рукою дотягнешся — її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.

— Зачекай, дров прихопимо. — Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.

— Нащо?

— А піч чим топитимеш? — Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?

Майка пошкандибала до дровника, притулилася до