Читати книгу - "Українське питання"

Це був непересiчний народ, сильний й шанований iншими народами, з якими вiн пiдтримував постiйнi взаємини. Тогочаснi нiмцi вважали, що культурним рiвнем українцi не поступаються Вiзантiї, з якою мають тiснi стосунки; а iноземцi, якi побували в цiй країнi ще до навернення її в християнство, бачили тут переклади Нового Заповiту.

Українцi справедливо посилаються на Київську «Русь» як на колиску своєї нацiї. Фактично ця територiя почала звично називатись Україною з ХІІ столiття; це слово означає аванпост, вiддалений край, границю. Україна була останньою, пограничною державою, аванпостом Європи на кордонi з Азiєю. Кiлька столiть вона вiдчайдушно захищалась вiд лютих атак азiйських орд, та врештi-решт пiдпала таки пiд татарське панування.

Тут ми пiдходимо до надзвичайно важливої обставини. Її виняткова важливiсть зумовлена тим, що бiльшiсть росiян ставляться до України вкрай ненауково й нешляхетно; вони не бажають навiть припустити, що iснує такий народ — українцi. Внаслiдок розорень, спричинених вiйною та вторгненням, з ХІІ столiття починається вiдплив населення з родючих українських степiв; цей вiдплив вiдбувався двома потоками: один — у пiвнiчно-схiдному напрямку, iнший — у захiдному, до Галичини та Волинi. Новi захiднi землi новоприбульцi назвали «Малою Руссю» — так уперше з'являється ця назва.

Цей розкол мало що змiнив у самiй Київськiй Русi (або Українi, як вона почала називатися в подальшi столiття), але призвiв до створення напiвазiйської Московiї. Вiд того часу, незважаючи на всi спроби змосковщення українцiв, цi два народи жили кожний своїм окремим життям. Так починався їхнiй iсторичний розвиток.

На пiвночi та сходi тодi не було нiчого, крiм лiсiв i болiт, де тулилися здичавiлi монголо-фiнськi племена; саме з ними у вiльних шлюбах змiшувалися мiгранти згаданого вище першого потоку. Вiд того змiшування й утворилася власне росiйська, або великоросiйська, люднiсть — типова євразiйська раса, як за зовнiшнiми, так i за ментальними ознаками.

Навiть Ключевський, росiйський iсторик-класик, приписує їй особливий нацiональний характер i вказує, що обличчям великорос жодним чином не вiдтворює нi одної з загальних характерних рис слов'янського типу. Таким чином, iсторик чiтко вiдрiзняє «великоросiйську» люднiсть вiд «пiвденноросiйської», тобто української.

В пiзнiшi часи нащадки тих бiженцiв, що скупчилися на заходi, почали повертатися на Україну. Найголовнiше, що тут треба взяти до уваги: вiд самого початку своєї автентичної iсторiї українцi завжди зберiгали немонгольську, захiдноєвропейську якiсть своєї раси, а разом iз нею й глибоке усвiдомлення нацiональної приналежностi.

Платонов — росiйський, а не український iсторик — сказав, що оскiльки Пiвденна Русь знаходилась далi вiд татарської столицi на Волзi, нiж Пiвнiчно-Схiдна Русь, то й татарського гноблення зазнала менше. Та разом iз тим не можна забувати, що саме завдяки цьому українському бар'єру Європа мала можливiсть будувати свою середньовiчну цивiлiзацiю, вiльну вiд монгольської загрози.

Татари ще були в Українi, а двоє могутнiх сусiдiв, Польща й Литва, вже простягнули до неї свої руки. Щойно лиш монгольське панування скiнчилося, як вони загарбали Україну, а пiсля Унiї 1569 року ще бiльше змiцнили й розширили свою владу. В цей час усi гирла рiчок, що впадали в Чорне море, належали Кримському хановi, що перебував пiд протекцiєю туркiв. А на пiвночi напiвазiйська Московiя, що проголошувала себе третiм i останнiм Римом, розросталася, мiцнiла й теж добиралася до українських земель. Таким чином, тодi, так само як i тепер, жадана багатьма Україна була з усiх бокiв оточена й завойована. В ходi всiх тих битв виникло козацтво. Це були войовничi, фантастично смiливi люди, що вели бездоганний спосiб життя i вмiли до всього пристосуватись; вороги називали їх розбiйниками, а друзi — лицарями. Всiєю своєю колоритною й рiшучою поведiнкою вони утверджували любов до свободи та незламний дух українського народу.

Польський король Стефан Баторiй сказав про них: «Вони проти союзу Польщi з Україною», а потiм додав задумливо: «Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава». На укрiплених островах нижче днiпровських порогiв вони заснували демократичну вiйськову республiку — один iз перших прикладiв нацiонального самовизначення. Влада належала Великiй Радi, рiшення якої ухвалювала виборна старшина на чолi з гетьманом. Вони вели вiдчайдушну боротьбу проти намагань полякiв закути їх у крiпацьке ярмо. Нарештi в серединi ХVII столiття вони знайшли собi великого лiдера, Богдана Хмельницького, який отримав цiлу низку видатних перемог над поляками й змусив їх забратися з України.

У цей перiод вiдбулося повне утвердження української нацiї. По всiй Європi летiли чутки про успiхи української зброї. Хмельницького порiвнювали з Кромвелем, який, як i iншi державнi правителi, надiслав до України посла. На вiдмiну вiд примiтивної, вiдсталої Московiї, Україна була високорозвиненою iнтелектуальною країною. Видатний арабський учений Павло Алепський, що тодi якраз побував у цих краях, писав: «Хоч я й чужинець, та почував себе в Українi нiби вдома. А в Московiї менi було тяжко на душi, бо скрiзь, де б я не пiшов, нiкому немає нi найменшої волi… Тому, хто хоче вкоротити своє життя на п'ятнадцять рокiв, слiд їхати в Московську землю. В Українi я знайшов радiсть життя, свободу й цивiлiзацiю. Українцi грамотнi. Вони люблять учитися, студiюють право. Вони знають риторику, логiку й фiлософiю. Практично все населення вмiє читати й писати. Їхнi дружини й дочки знають лiтургiю й релiгiйнi спiви. А дiти, навiть сироти, вчаться читанню й письму».

Мир тривав недовго. З 1651 року знову розгорається вiйна мiж поляками й козаками. Опинившись у скрутi, козаки шукають союзу з Московiєю. Був укладений договiр, за яким Україна визнавалась незалежною, але з одним застереженням: вона не мала права зносин нi з польським королем, нi з турецьким султаном без вiдома Москви. Та невдовзi цар послав в Україну велике вiйсько й пiсля запеклої боротьби анексував її. Оскiльки козацькi бунти не припинялися, цар, у свою чергу, вирiшив звернутися по допомогу до Польщi, внаслiдок чого Україну було подiлено мiж цими двома державами. Опiр козакiв тривав i далi, особливо при гетьмановi Мазепi, аж поки не був остаточно зломлений Петром Великим у битвi 1709 року пiд Полтавою, де козаки виступали спiльно з шведами. Деспотична Росiя, вважаючи себе спадкоємницею Вiзантiї, не могла терпiти iснування вiльних козакiв та Української держави, що створювали перешкоду на шляху до узбережжя Чорного моря.

Ще не раз пiднiмались козаки