Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

п’ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже потому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки — макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Ґорбі чи просто якісь поштові листівки від онуків. Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря

— Слухай, — спитався я, вже коли пиво закінчувалось, і Руді так само закінчив розповідь про одну свою персональну виставку в 70-х в Ірландії, — а чому ти не повернувся на батьківщину? — Знаєш, — він поставив склянку на стіл, — я думав вертатись. Але в якийсь момент зрозумів, що це не буде повернення, це буде нова еміграція. Я взагалі-то не космополіт, але я зрозумів тут таку річ: насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або контрольований, розумієш? Мені насправді насрати, де я живу, головне — як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться, — він нахилився і дістав з-під столу пляшку хорватської настоянки

— Єдина біда, — вів далі Руді, розливаючи, — мої роботи надто великі. Ось дивіться, — він піднявся і витяг із шафи альбом, — я зробив цю конструкцію для однієї берлінської фабрики. Вони розмістили її на стіні, це метрів п’ять заввишки. А нині фабрика збанкрутувала, її збираються закрити, і половину цієї стіни заліпили рекламою. Він розгорнув альбом. На одному фото була його конструкція, розміщена на великій стіні, внизу проїжджав трамвай, ті самі балки і лопаті, а вже на другому фото нижню половину цієї стіни було заліплено афішами, і лопаті стирчали вгорі сиротливо й покинуто

— І ти нічого не можеш вдіяти? — спитався Ґашпер

— Ні. Свій гонорар я давно отримав, а нині вони мають на цю стіну всі права. Імперіалісти срані, — додав він і налив по новій

— Шкода, — кажу, — виходить, ми її вже не побачимо

— Ну, чому — якщо зараз поїдемо, то побачимо. Тут недалеко, кілька зупинок трамваєм

— У нас авто, — говорить Ґашпер

— А ти в стані? — схоже, Руді захопився своєю ідеєю

— Цілком, — відповідає Ґашпер і з третьої спроби припалює таки своє мальборо. Ми погоджуємося: їхати треба, позаяк бог його знає, що буде з фабрикою, та й з німецькою економікою загалом, тож Руді накидає на плечі військову куртку, і ми виходимо. Фабрика справді недалеко, і, вискочивши з рено, Руді перебігає вулицю й зупиняється під стіною. Вгорі над ним схрещуються балки і лопаті, їх добре видно в березневих сутінках. Руді підходить ближче і починає енергійно зривати афіші. Ми підходимо слідом. Поступово оголюється чималий шматок стіни, з-під якого визирає частина об’єкта. Подерті афіші валяються під ногами Руді, мов захоплені під час кавалерійської атаки ворожі штандарти

— Дивися, — кричить мені Руді, — ось мій простір і ось моя батьківщина. Все, що я маю, — це оця стіна, і все, що я можу, — це іноді приходити сюди і відчищати її від всілякого лайна. Повір мені, цього досить, аби ні за чим не шкодувати. Навіть якщо завтра ця довбана Європа вкінець глобалізується і об’єднається з Азією, все одно тут — у Берліні — стоятиме стіна з моїм металобрухтом, і навіть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелів, аби вони здирали це лайно, розумієш? Ось саме тому я вже нікуди звідси не поїду. Я подумав, що, в принципі, він має рацію, цей старий друг Гавела у військовій куртці, хоч він добре, як на його вік, вмазав, він усе одно має рацію, так само як і десятки тисяч балканців і турків, котрі мурують цей новий Берлін, зводячи повсюди риштування і підпираючи ними холодні берлінські небеса, які нависають низько й печально, і з яких ось уже кілька годин ллється дедалі сильніший дощ. За два дні я чекав на віденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалі, себто на залізничному вокзалі міста Гамбурґа. Сільві та Ґашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Підійшов потяг. «Ну, що, мен, — говорить Ґашпер, — побачимося вдома, у Відні»

— «Ясна річ», — відповідаю. Вже коли я сідав у вагон, Сільві підбігла, дістала з кишені жменю фруктових карамельок і сунула мені в долоню. На першій станції, близько півночі, в купе підсіло троє фермерів, вони позакидали валізи нагору й побігли шукати ресторан. Повернулись за п’ятнадцять хвилин і дуже бідкались, бо нічого, ясна річ, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотілось. «А ви у провідника спитайте», — підказав я, але вони гумору не зрозуміли і побігли шукати ресторан у протилежний бік. Потім ми цілу ніч намагалися заснути, але з цього нічого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами? ...Над Віднем плавало багато-багато хмар. Я зійшов на перон і пішов до підземки. Назустріч ішла дівчина, мерзлякувато кутаючись у світле пальто. Вона нервово озирала перехожих і тремтіла від ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледілась і, підійшовши, спитала: — Ти маєш морфій? — Морфій? — перепитав я. В принципі, мене теж колотило після потяга

— Ну, морфій, — нервово повторила вона. Я поліз до кишені і в її очах з’явилось щось схоже на надію. Який морфій? Я що, схожий на людину, яка роздає на вокзалі морфій усім спраглим? От гівно. Я дістав жменю фруктових карамельок і вклав їй у долоню

— Гарного дня, дівчинко, — кажу. Відень, 2002

Десять способів убити Джона Леннона

Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снігом, ось побачиш, без цього їм не можна, їм обов’язково потрібно насипати цілу гору цього непотребу, по якому потім радісно топчуться довгими грудневими ранками пси, поліцаї та інші недоумки, і так до самої весни з короткими перервами на відлигу. Взимку всі змінюються, тупішають, чи що, загалом люди і влітку особливого бажання спілкуватись із ними не