Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

кохана — це Інший. Навпаки, він панічно повертається до вихідних епістемологічних позицій Декарта і Канта (єдине, що мені відоме, це моя свідомість), щоб таким чином хоч якось утвердити для себе існування коханого об'єкта (мовляв: «я є; вона є в мені; отже — вона є). Але ж рівночасно, як ми вже доводили, суб'єкт свідомости для Воццека — це ніщо більше, як звична думка. Це міт, кожна спроба обґрунтування якого доводиться до абсурду. Саме на прикладі любови найгостріше проявляється буттєва бездомність Воццека, його розпачливе тиняння між світомоделями, з яких жодна його не задовольняє. Пригадуються спостереження Бюхнерового Сотника стосовно Войцека: «Ти завжди виглядаєш таким гнаним», «Ти бігаєш крізь світ, як відкрита бритва».

У світлі всього сказаного раніше нас не здивує трактування теми мови у «Воццеку». Ми вже звертали увагу на майстерність володіння мовою в ньому; на те, що стиль у цьому творі забезпечує впізнаваність його голосу — таке враження, що за буквою тексту стоїть людина. Таким чином, на рівні читацького сприймання твір «Воццек» досконало виявляє ті риси, які екзистенціялісти приписують мові взагалі. У книзі «Я і ти» (1923), яка однією з перших зафіксувала основні екзистенціялістські уявлення щодо мови, Мартин Бубер вважає, що в самому акті мовлення передбачається і людина, і спілкування: саме мова створює умови для буття-з-іншими[8].

Але те, що так безтурботно відбувається на практиці (звабливо симпатичний, індивідуальний голос твору «Воццек» успішно здійснює акт спілкування з читачем), оголошується (правда, не зовсім беззастережно) неможливим у принципі: і здатність мови бути засобом порозуміння між людьми, і зв'язок між нею і світом є не більше, ніж узвичаєні ілюзії. Гра слів, така приваблива у «Воццеку», є симптомом того, що події в мові відбивають її власну структуру й закони, а не незалежний від неї «справжній» світ. Ще виразніше це видно у відступах, де Воццек критикує свою власну мову:

…очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати — неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі. Позбавляє довіри до сказаного звучання деяких слів, можливо, надто рано звучало ім'я, може, невиправданим є сусідство імені і марнослівним звертанням до Бога.

Але і ця теза — що майстерність володіння мовою вказує на фальш, на дистанцію між сказаним і «правдою» — через дві сторінки теж піддається критиці.

Правда, — і це ключове, — крізь мову просвічується Бог, у (можливій) присутності Якого думка про беззмістовність мови починає виглядати гріховною. Виявляється, навіть постструктуралістська теза про неостаточність і нестабільність кожного мовлення не може бути «остаточною позицією» твору, оскільки весь цей нігілізм може звести нанівець Бог. Тому неможливо сприймати «серйозно» сповіді Воццека при кінці твору щодо деструктивного принципу його (твору) побудови:

Той знайшов спосіб, як піддати анігіляції буквально всі аспекти тексту, як зіштовхнути прекрасне з потворним, як перетворити трагедію на анекдот. Але ні трагедія, ні анекдот не були б остаточними. …Той придумав, як позбавити сюжетні ходи сюжетності, як піддати сумніву будь-яку дію, твердження чи факт. …Той замислив шляхом подібних каральних маніпуляцій усунути спочатку автора …а потім піддати руйнації саму мову. Він був свідомий того, що доведеться руйнувати ЇЇ засобами тієї ж таки мови…

Сумнівність цього твердження випливає не тільки з досвіду читання книжки «Воццек», не тільки з можливости остаточних і стабільних значень, гарантованих Богом, а й з міркування чисто логічного: якщо кожне речення підлягає сумніву, то сумніву підлягає і речення, «кожне речення підлягає сумніву».

Бог з'являється у «Воццеку» як можливість заперечення розпачливих висновків Воццекового всебічного нігілізму. Індивідуалізм екзистенціялізму заперечується Воццековим раціоналістичним редукціонізмом-до-абсурду. А заперечення цього заперечення є не якийсь новий світський «-ізм», а стрибок у віру в Бога. Саме вона ґарантує самототожність, автономність і свободу індивідуума:

…присутність небесного Бога унаочнює приземлену тотожність усіх трьох — Його, Тебе, Мене [різних фраґментів Воццекового «я» — М.П.], а, отже, звільнює від подальших шукань. Ти можеш підвестися з колін, ти відчуваєш — встати, зрештою, тільки для того, щоб за хвилю знову лягти, але лягти свідомо, власною волею.

Щобільше. Бог та схема світобудови, яку Він авторизує, приносить Воццекові полегшення в перенесенні болю існування. Його біль стає розрадою, коли усвідомлюється як покута за гріхи.

Обидва розділи, з яких складається твір, закінчуються християнською молитвою «Отче наш» та проханням «Господе Ісусе Христе, змилуйся наді мною». Чи означає це перемогу теїзму, ще й християнського, над запереченням людини, світу та їхнього значення, які мають місце в творі? Звичайно, як ми вже мусіли б сподіватися, ні. Звернімо ж увагу на обрамування цих молитов. Перша є молитвою за нескінченність сну. Воццек молиться з характерною для нього непослідовністю, щоб йому було дозволено перебувати в стані, де нейтралізовано ту прикмету людини, що найсуттєвіша з християнського кута зору: її вільну волю. Друга ж молитва випрошує для душі, крім вічности (яка їй у християнській теології і так притаманна), ще «забуття і спокою». Це молитва за вхід, не в небуття (це було б блюзнірством), але все таки в стан, наближений до нього. Адже ж забуття — це відсутність-для-інших, а в спокої не може проявлятися людина як вільна. Можливо, це молитва за смерть? На перешкоді прямолінійно християнського прочитання цих молитов стоїть і їхнє графічне зображення на сторінці. Останні рядки розпадаються на окремі літери, втрачається узвичаєний зв'язок між буквами, а з цим погрожує щезнути цілісність і сенс тексту.

Закінчилася наша спроба проаналізувати Іздрикового «Воццека» як криптограму світогляду. Виявляється, що цей текст досить відпорний до прочитань такого виду. Всі зачини позитивних тверджень у ньому підміновуються. Правда, християнський теїзм не дозволяє принципові сумніву щодо всіх позитивних тверджень стати загальним законом. Християнський теїзм, однак, теж позбавлений остаточної авторитетности, оскільки носієм його є мова.

«Чому такий текст, як «Воццек», виявився написаним?», — запитує Стефанівська в післямові. Відповіді на це питання вона не подає, та й нетривіяльне пояснення виникнення будь-якого конкретного твору мистецтва навряд чи може бути взагалі. Натомість можна постаратися розібратись у питанні, яке місце займає «Воццек» у тих контекстах, у які він вписується.

Твір сам визначає — і вибором проблематики, і системою алюзій, — які культурні координати для нього важливі. Передовсім це певні традиції мислення: одна стара, але й сьогодні жива в свідомості багатьох (християнство), одна не дуже стара, сьогодні дещо нефасонна, але здатна актуально вказувати на питання, важливі для життя людини (екзистенціялізм), одна досить нова, на смак декого надмірно цинічна, але нещадна стосовно напівраціональности і напівправди (постструктуралізм). Посуваючись у просторі