Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Молоко з кров'ю 📚 - Українською

Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Молоко з кров'ю" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 56
Перейти на сторінку:
бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.

Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.

Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?

Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.

— Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила.

— Чуєш… Марусько… — І оченята під окуляриками — кліп-кліп…

— Чого? — вона йому гонористо.

— Дай… лиш торкнутися…

Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.

— Ой! Як же ви всі мені набридли…

Сувора. На Стьопку глянула:

— Ні! Спочатку… скажи..

— Що?! — розгубився Стьопка.

Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!

— Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»

Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне!

— Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!

— Марусько… — наважився. — Ти сама красива…

Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.

— Добре… Торкнися… Та тільки один раз!

Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув — красива!

Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки.

— Ти… Не чіпай мого!

До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.

— Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума — пирога!

І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з'явилася.

Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.

Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився.

З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом:

— Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!

Окулярики поправив — агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.

— Дай допоможу…

— Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав.

Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.

— Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?!

Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

Розділ 2

Румунка і німець. Незбагненний день

У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову — тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі — знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

— А красуня, — всміхається. — На хлопця гляне, — той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас — не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той — негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже — то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

— День всюди однаковий, — відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

— Тьху, дурна! — плювалися рокитнянські баби. — З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

— Уперта як віслюк, — казали.

— Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, — пліткували.

— Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! — гадали.

Та — до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

— Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так

1 ... 5 6 7 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з кров'ю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Молоко з кров'ю"