Читати книгу - "Сарабанда банди Сари"

було iншого кольору. «Добре, твiй - то твiй. Вибач, вiдразу не збагнув. Я не дуже розумiюся на обручах. То грати ти не припиниш?» «Я ж тобi казав. У мене академiчний концерт, у мене режим. Ти б за таких умов припинив грати? Сара, мiж iншим, не говорила, що ти таке гальмо. Все доводиться усвiдомлювати через власний досвiд. Абсолютно неможливо нi на кого покластися». Менi дуже кортiло влiпити йому потиличника, ледь стримувався. Натомiсть я полiз в шафу, витяг звiдти пляшку комрада Барадеро Ан'єхо - темно-бурштинного кубинського рому - i добряче приклався до неї без зайвих слiв та естетства.

«Ого. Ти б обережнiше з цим! - Почув я. I ледь не захлинувся. - У нас був дядя Алiк. Насправдi його звали Олег, але всi його кликали Алiком, тому що той був пияком. Так от. Вiн теж починав пити посеред важкого дня. Навiть не з пляшки, як ти, а культурно - з чарки або склянки. А потiм таки допився. Всi обов'язково допиваються! Коли викликали витверезникiв, вони його присипляли, а ще робили усiлякi уколи та крапельницi. А на стiл викладали пiгулки купками, наче в ґудзиковiй крамницi, щоб вiн вранцi пив. Пiсля того, як вони здерли з родини дядi Алiка грошву за виклик, дядько Алiк спав бiльше доби i нi до кого не чiплявся. Але вiн мiг вмерти - захлинутися власною слиною. Тому за ним треба було постiйно наглядати. Звiсно, що тiтцi Iраїдi, вже не кажучи про Стелку (це їхня з дядьком Алiком дочка, вона вмiє п'яткою чухати собi у мiжнiж'ї!), не хотiлося проводити час у такий спосiб. Знаєш, що вони робили? Стромляли у рот дядька Алiка дестеплер, а до нього прив'язували маленький дзвiночок «Випуск 1998» (це Стелка тодi випустилася!), i коли вiн ворушився, дзвiночок дзеленчав, а хтось iз них вставав перевiрити, чи не захлинувся дядько. Ну приблизно, як на нiчнiй рибалцi, коли всi допилися до чортiв, поставили «рєзiнку», самi вклалися, де Бог розстелив, аж раптом клюнув лящ! Дзелень!!» Тут Емiль припинив грати. Пiд час його проповiдi я змiг ковтнути благодатної рiдини тiльки раз.

«Ну от! Я закiнчив, - повiдомив менi малий. - То давай тепер обiдати». «Що ти грав?» Зi мною таке трапляється. Я, як той собака, що досi вовтузився з гумовою гидотою: коли мене муляє якесь питання, я нiколи не позбудуся його, поки не з'ясую, що й як. «Ти не хочеш обiдати?» «Хочу. I буду. Але я в тебе питаю, що за гидоту ти грав». «Я виконував не гидоту. Бачу, що ти не розбираєшся не лише в обручах, а й в музицi. Це - Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя. Воно звучить трохи дивно для вуха, не пiдготованого якiсною музикою. Це тому, що я виконую тiльки партiю фортепiано, всi iншi партiї тут виконувати нема кому. Немає струнникiв. Ти ж не струнник?

До речi, партитуру для фортепiано прописали згодом! Гендель цього не робив. Може, й робив. Але завуальовано. Нiхто цього точно не знає. Така сама iсторiя, як зi словами. От слово «шоколад», спробуй промовити його. Воно дуже соковите: шо-ко-лад. Але як воно звучатиме, якщо в ньому будуть тiльки ш, к, д? Ш-к-д. Не звучить! I о-о не звучить. А от л-а - звучить. Та це радше виняток, нiж правило. Тiльки коли з'єднуєш цi лiтери в одне слово - воно грає на повну силу, розумiєш? Знаєш, в мене є фантастичний запис цього твору, я можу тобi зараз поставити й заграти! Коли грати з оркестром, сприймається зовсiм iнакше». «Дякую. Iншим разом». Швидко вiдповiв я, бо весь цей час думав про те, що сучаснi дiти - це пекло. Хто навчив його так патякати? Хто навчив його вважати, що його думки можуть цiкавити когось в цьому свiтi? Я - великий грiшник, але в такi моменти починав мiркувати, що коли я i матиму дитину, вона буде нiмою. Прости мене, Господи, сам не знаю, що кажу.

«Тепер можна обiдати?» «Можна. Але менi для цього треба повернутися в коридор». Я мовчав. Малий також. Малий вмiє мовчати, коли йому самому цього хочеться. Вiн влаштовувався на моєму улюбленому фотелi. «А чого ти не йдеш? Тебе провести чи що?» «Собака». «Собака?» «Так, собака. Твiй. Вiн не дає менi спокiйно пересуватися хатою». «Облиш. Я ж сказав йому, що ти - свiй. Йому цього досить, вiн тебе не чiпатиме. Террi - не гальмо якесь». Iронiзує надi мною, от мала потвора. «А навiщо тобi у коридор?» «Там пакунок з харчами, я дещо купив. Немає нiчого їсти». «Ну, за це не турбуйся. Мама з нами передала їжу. Ми ж не орда якась. Ми вмiємо вiддячувати за гостиннiсть. Крiм того, Сара розповiдала, що ви зазвичай їсте. Це - ненормально. Менi й татковi потрiбне iнше харчування, збалансоване та поживне!» Цiкаво, а що ще йому розповiдала Сара?

Тим часом я вiдкрив холодильник i ледве не втратив свiдомiсть. Було вiд чого. Вранцi в холодильнику можна було помiтити пакунок молока, пакунок соку, блiду сирну нарiзку в пакувальнiй плiвцi, банку шпротiв, брикет з фуагра, пластикове пакування з помiдорчиками-черрi, крiпець, що був подiбний на хвiст змученого лошати, та два зелених яблука, бо я не їм яблука iншого кольору. Це й усе. Зараз там стояли загадковi судки, двi маленькi каструльки, глечик i якiсь пiрамiди, закутанi бiлими серветками. «То що ти купив?» Поцiкавилася мала ненажера Емiль. «Власне, нiчого такого». Сказав я. Я купив сосиски. Двiстi грамiв.

Малий шурхотiв на кухнi. «Зараз спробуєш мамчиних знаменитих коропчикiв, тушкованих з морквичкою, чорносливом та волоськими горiхами. Смакота, тобi таке й не снилося». Вiн витяг глечика. «Солодка риба? Менi, слава Богу, не сниться солодка риба». «Нi, пiкантна!» Я таке їсти не мiг. Емiль насолоджувався. Вiн дудлив мiй сiк. Вранцi соку в мене не буде, якщо я не зайду по нього в магазин. «У тебе поганий апетит. Квола ти людина!» Заявив малий. «Мiй апетит - це другорядна справа. Слухай, я можу почути, що ти тут взагалi робиш? Бо коли я зустрiв бiля своїх дверей Гестапо… тобто…» «Ти йому так i сказав? Гестапо? Ого. Довго думав?» Цiкаво, чи має це поколiння хоч краплину поваги до дорослих людей? «Так i сказав. Я не мiг пригадати iм'я твого батька. Я з ним навiть не знайомий». Суворо пробуркотiв я. Собака вiдiрвався вiд очей мого коропа та подивився в мої очi. Собака мене не схвалював. Вiн пустив