Читати книгу - "Золотий дім"

мармурового будинку, з мармурової вітальні прямо на мармурову терасу, якби поруч не опинився слуга, що спіймав його; але тоді поруч завжди був якийсь слуга. Старий втримався на ногах, сховав лице в долонях, і тіло його затрусилося від ридання — такого гучного й конвульсивного, що здавалося, ніби глибоко в ньому сидить якась істота й намагається вирватися на волю. До самого кінця нападу він залишався в молитовній позиції на вершині мармурових сходів, відмовляючись їсти й спати, гамселячи себе кулаком у груди, немов професійний плакальник на похороні, і проклинаючи себе. Я не знав, що вона туди подалася, плакав він, я мусив здогадатися, навіщо я її відпустив. У ті дні повітря в місті, навіть у полудень, видавалося темним, неначе кров, темним, неначе дзеркало, і старий побачив у ньому своє відображення, і йому не сподобалось те, що він побачив; а візія ця була настільки потужною, що хлопці також її побачили, і після того, як прийшла лиха звістка, що закінчила все їхнє дотеперішнє життя, і прогулянки у вихідні навколо іподрому в товаристві представників давніх бомбейських родин та новобагатьків, сквош, бридж, плавання, бадмінтон і гольф у клубі «Віллінґдон», акторки-старлетки та гарячий традиційний джаз — усе це щезло назавжди, потонувши в морі смерті, сини пристали на оголошене їм батькове бажання залишити назавжди цей мармуровий палац і це поруйноване розсварене місто, в якому він стояв, а заразом усю цю брудну, корумповану, беззахисну країну, їхнє все, що батько тепер раптово, а може, й не так раптово зненавидів, і вони погодилися дощенту стерти з пам’яті, чим це все було для них, і ким вони були в ньому, і що вони втратили: жінку, на яку нагримав чоловік, накликавши фатальний кінець, і яку двоє синів любили, а пасинок колись так принизив, що вона спробувала накласти на себе руки. Вони витруть цю дошку начисто, створять собі нові ідентичності, перетнуть світ і стануть іншими, ніж були. Вони втечуть із історичного в особисте, і в Новому Світі особисте стане єдиним, чого вони шукатимуть, єдиним, чого вони очікуватимуть, аби стати окремими, індивідуальними, самотніми й самотужки доходити до власного порозуміння зі щоденним життям — поза історією, поза часом, наодинці. Жодному з них не спало на думку, що їхнє рішення було наслідком колосального відчуття, що це їм просто належить, переконання, що вони можуть отак просто відійти від учорашнього дня й перейти в завтрашній, мовби він не належав до того самого тижня, можуть переміститися поза межі пам’яті, коріння, мови й раси в країну самості, зобов’язаної лише самій собі, інакше кажучи — Америку.

Якими ж несправедливими були ми до неї, неживої жінки, пояснюючи її відсутність у Нью-Йорку її невірністю. Якраз її відсутність, її трагедія надавала сенс присутності її родини серед нас. Вона надавала значення цій історії.

Коли померла дружина імператора Нерона Поппея Сабіна, той спалив на похороні стільки ладану, скільки Аравія могла би постачати десять років. Але у випадку Нерона Ґолдена весь ладан світу не зміг би остаточно перебити бридкого запаху.

Правничий термін бенамі звучить майже на французький манір: ben-ami, спонукаючи довірливих помилково вважати, що це означає «добрий друг», bon ami, або «коханий», bien-aimé, або щось подібне. Але насправді це слово має перське походження і його корінь не ben-ami, а bé-námi. Bé — це префікс, що означає «без», а nám значить «ім’я»; таким чином, benami — це «безіменний», або ж анонім. В Індії угода бенамі — це купівля нерухомості, при якій гаданий покупець, на чиє ім’я вона купується, є лише підставною особою, яку використовують, аби приховати справжнього власника. У давньому американському сленгу бенамі називали beard — «бородою».

У 1988 році уряд Індії прийняв Акт (заборони) операцій бенамі, котрим оголосив такі угоди незаконними, а водночас дав державі можливість реквізувати нерухомість, що перебувала у «власності бенамі». Залишилося, однак, чимало лазівок. Одним зі способів, якими держава намагалася ці лазівки прикрити, було запровадження системи Аадхаар. Аадхаар — це дванадцятизначний номер системи соціального страхування, пожиттєво присвоєний кожному громадянинові й кожній громадянці Індії, використання якого є обов’язковим у всіх фінансових операціях та операціях із нерухомістю, що дозволяє таким чином відстежувати участь громадян у цих операціях електронним шляхом. Однак чоловік, відомий нам під ім’ям Нерона Ґолдена, що понад два десятки років був американським громадянином і батьком американських громадян, випереджав події. Коли сталося те, що сталося, і все вийшло на світло денне, ми дізналися, що дім Ґолденів у ста відсотках належав певній пані літнього віку, тій самій пані, котра була старшою з двох довірених осіб Нерона, а поза цим не можна було довести існування жодних інших юридичних документів. Але сталося те, що сталося, і після того розвалилися навіть стіни, які Нерон так дбайливо зводив, і розмах його злочинної діяльності постав перед нами у всій своїй відразливій повноті, оголений у денному світлі правди. Це буде у майбутньому. А поки що він був просто Н. Ю. Ґолденом, нашим багатим і — як ми виявили — простацьким сусідом.

4

У таємному, порослому травою чотирикутнику Садів я повзав, перш ніж навчився ходити, ходив, перш ніж навчився бігати, бігав, перш ніж навчився танцювати, танцював, перш ніж навчився співати, а потім танцював і співав, доки не навчився завмирати в тиші, і нерухомо стояв, прислуховуючись до серця Садів, літніми вечорами у зблисках світлячків, і став, принаймні у власному уявленні, митцем. Якщо точніше, потенційним кіносценаристом. А у мріях — навіть режисером, а якщо вжити давню піднесену формулу — творцем авторського кіно.

Досі я ховався за першою особою множини й можу до цього повернутися, але тепер збираюся себе представити. Я є. Але в певному сенсі я не надто відрізняюся від своїх персонажів, що також маскували своє єство — тієї сім’ї, чиє прибуття в мої околиці підсунуло мені великий проєкт, якого я шукав, дедалі більше втрачаючи надію. Якщо Ґолдени затято намагалися стерти своє минуле, то я, котрий узяв на себе роль їхнього хронікаря — і, можливо, їхнього уявлювача, імажинера, як називають тих, хто вигадує атракціони в диснеївських тематичних парках — самоусуваюся за своєю натурою. Як там писав Ішервуд у зачині «Прощання з Берліном»? «Я — фотокамера з відкритим об’єктивом, цілком пасивна, що реєструє, не думаючи». Але то було хтозна-коли, тепер же настала епоха розумних фотоапаратів, що думають замість людини. Може, я і є таким розумним фотоапаратом. Я реєструю, але не зовсім пасивний. Я думаю. Я змінююся. Можливо,