Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зіщулився лікар. З’явився перед його внутрішнім поглядом панотець Михайло заввишки з телевежу, з чорними крилами за спиною — саме чорними, як гнів архангельський. Хоча, власне, навіщо йому крила? Він і без крил може. Тут головне, щоб гострий предмет трапився під руку. І не дай Боже трапиться йому дорогою який-небудь орк — бухий чи обдовбаний… І дивитися не стане, хто перед ним — архангел чи псих, угатить чергою, і прощавай, панотче Михайле, — там, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а лише життя нескінче-е-енне!..
Відчув на собі лікар пильний погляд панотця Михайла, стрепенувся, напустив на себе суворість. Не личить себе перед пацієнтами принижувати, архангел тут один — це він сам, лікар Ясинський.
А панотець Михайло раптом тепло всміхнувся, аж борода засвітилася, та й каже:
— Не треба, лікарю, нічого боятися… Ви ж добра людина, я це бачу…
— Яка там, у біса, добра… — пробурмотів лікар, притискаючи долоні до обличчя, масажуючи повіки — тріщала безсонна голова, мозок відмовлявся працювати, страйкував. — А якщо навіть так, то снаряду байдуже. Він не вибирає…
— Істинно кажу вам: не бійтеся!
Голос божевільного попа лунав упевнено і якось по-особливому переконливо… Ну, цим нас не проймеш. Психи в цьому майстри. Скаже на біле — червоне, і сам засумніваєшся: може, й справді, червоне? Чи, може, помаранчеве… Проте якось спокійніше на душі стало.
Раптом звідкись, наче крізь подушку, глухо долинуло:
— Як же ви впораєтеся, лікарю?
Лікар насилу розліпив обважнілі повіки. Персонал усе ще дивився на нього, а говорила старша медсестра, як її прізвище, в біса? Усе, усе з голови повилітало… Ні, так не можна, після наради відразу крапельницю й антибіотик, потім у ліжко і хоча б кілька годин поспати.
— Як же ви з ними впораєтеся, Станіславе Владиславовичу? — турбувалася Андрухович (еге, ось вона, її прізвище, згадав-таки!) — Вам і самому жити ніде…
Ясинський, долаючи себе, насилу всміхнувся:
— Нічого, Наталю Онисимівно, Бог дасть… якось уже буде. Світ не без добрих людей, знайду де приткнутися. Беру, чого вже там, — і Катю беру, і панотця Михайла…
Сказав і одразу відчув — полегшало. Скотився камінь, що лежав на серці. Ще вчора не знав, куди самому діватись, і це бентежило. А тепер, безпритульний, узяв на себе відповідальність за двох хворих — і душа злетіла.
— Беру, беру, аякже… — повторював лікар уже сам до себе. І так захопила його ця ідея і та незвичайна легкість, з якою тепер він дивився на світ, що навіть не відчув, як вибухнув навколо всесвіт, розпадаючись на атоми, як у груди увійшов осколок, як у горлі скипіла й заклекотіла кров і в одну мить скінчилося все, що було.
А перед тим як душа його відлетіла в небеса просто з холодних кахлів підлоги, побачив він не своє життя, не обсипану хмелем Катю у фаті, а бородате обличчя панотця Михайла, який усе кивав і повторював:
— Не треба, лікарю, нічого боятися… Все буде добре…
Глава 2
Рубінштейн
Усе було добре. Ну, не те щоб добре, але стерпно. У всякому разі, аж до сьогодні. Але о п’ятій ранку цього самого дня Рубінштейн раптово прокинувся й підскочив — як мишу цвяхом ткнули… Глупий чорний ранок, ворожий, земний, зимовий, дивився з вікон, вивалювався всією тушею крізь шибку на старе підвіконня, що тихо рипіло вночі, ніби хтось випробовував його на міцність сухою пташиною лапою.
Утім, не будемо наводити туману. У московській жулебінській[2] дірі прокинувся не самотній пенсіонер Іван Іванович Рубінштейн — прокинувся ангел пригляду. А скромним єврейським прізвищем і непоказною зовнішністю нагородили його вищі Сили, відправляючи на довгу й важку службу в земній глушині.
Кажете — Рубінштейн? Саме Рубінштейн, і якраз таки Іван Іванович. Дивне поєднання…
Напевно, не обійшлося тут без того похмурого сарказму, який властивий усьому крилатому племені, а не самим лише бунтівним.
Відповідальний ангел, споряджаючи Рубінштейна в дорогу, сардонічно посміхався.
— Чудово, — глузливо зауважив він, тонкими нервовими пальцями засмикуючи на ньому тлінну плоть. — Натуральний homo sapiens, хоч просто зараз на смітник…
На смітник чи ні, але вигляд новоявлений син людський мав вельми кепський. Лисий, худий, скоцюрблений, з виряченими за товстими скельцями окулярів здивованими очима — пенсіонер, старий уже, з усіма належними людській плоті хворобами та недугами… Смертний, до знемоги смертний, як і решта всього в цьому пеклі, в юдолі страждань і сліз… І досі, через роки на землі, очі його дивилися здивовано — хоч який уже він був ангел, а все одно не міг звикнути до жорстокості й беззаконня, які чинили люди самі над собою…
Рубінштейн сів на ліжку, увімкнув бра під ворсистим від старості абажуром. Хворобливе світло пролилося на підлогу, вимастило стіни примарною жовтизною.
Нестерпно боліли скроні, співала, спалахувала, тріпотіла в них дика, нелюдська мелодія. Лікар Ясинський, оглянувши Рубінштейна, визначив би з ходу, що ці пісні виспівує уповільнена шизофренія. Але лікар помилявся: концерт давала не хвороба, а хор ангельських чинів. Особливо виразно звучали в ньому жахливі баси-профундо Влад і пронизливі рулади Начал.
То був знак поклику: архангел сходить на земні рівнини. На ті, де споконвіку правив Сатана- їл — за однією дуже давньою угодою між пеклом і вищими Сферами. Земля з усіма її горами, річками, океанами й пустелями була віддана дияволу в безстрокове володіння — тому й звався він князем світу цього, хоч і хибно.
Що ж до Рубінштейна, то саме він мав зустріти архістратига хлібом-сіллю, а також сприяти його аварійній місії. Про яку він нічого не знав, хоча, звичайно, гадати й припускати ніхто заборонити йому не міг.
Утім, достеменно відоме одне: архангел просто так спуститися на Землю не може. Архангелу взагалі не місце на Землі — як і будь-кому з небесного воїнства. За тією ж давньою угодою, виняток робиться лише для ангелів пригляду, на зразок Івана Івановича Рубінштейна. Лише вони безперешкодно сходять із осяйних висот у земні прірви. І то лише тому, що люди, які перекинулися нині до Люцифера, колись були дітьми Божими. І малі ангели, скоцюрбившись у тлінних тілах, стежили за ладом по всій планеті, у найрізноманітніших її місцях. Щоб земне чистилище не спалахнуло врешті справді пекельним вогнем. Щоб не занадто явно порушувалися постанови і не настільки відверто зневажалися закони. І нарешті, щоб князі ночі не забували про міру страждань, відміряну людству,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.