Читати книгу - "Рута"

— От іще ти мені розкажи, що у нас робиться, — голос Андрія, певно, виказав роздратування, тому що дружина знову почала заводитися.

— І розкажу! Вам там не говорять, а насправді...

Ні, це вже було занадто! Андрій відставив телефон від вуха, щоб її голос припинив звучати у голові, здалеку цей потік свідомості можна було сприймати як радіо.

— Воно все організовано звідти, щоб до вас прийшли американці! А такі дурні, як ти, щоб стали для них гарматним м’ясом! Тільки я не дозволю втягувати у це свою дочку!

— Ти їй усе це розкажи, — порадив Андрій.

— Так у неї телефон поза зоною! — крикнула дружина.

— То передзвони пізніше, — йому вже остогидла ця істерика. — Все, більше не можу говорити. Я за кермом.

— Бездушна тварина! — заревіла дружина.

— І я тебе люблю. Цьомочки.

Андрій натиснув кнопку «відбій» і тільки після цього дав волю емоціям.

— Істеричка! — сказав він у вже мовчазний телефон.

Останній місяць заочного спілкування остаточно розколов їхні світи. Іноді навіть здавалося, що не з цією жінкою він колись стояв на рушнику та цілувався під вигуки «Гірко!». Що не з нею гуляв нічним Києвом з Володимирської гірки до Андріївського узвозу, не їй показував таємні, лише йому відомі куточки міста, не з нею обіймався на дерев’яних сходах Кожум’яків, найромантичнішого колись місця для закоханих, що його тепер забудували ідіотськими у своїй претензійності підробками під старовинну архітектуру. Перетворення Кожум’яків чимось нагадувало перетворення дружини. Колись глухий куточок Києва, урочище, в якому, за легендами, жив Змій, що його Кирило Кожум’яка впряг у рало та виорав мегалітичні Змієві вали, заросле кущами, де навесні божеволіли солов’ї, а влітку у затінку кучкувалися бомжі, елегійні та сумирні, як і весь старий Київ, перетворилося на лабіринт вузьких вулиць, де не можна проїхати, ба навіть пройти через вузькі тротуари та сотні хаотично запаркованих машин. Кущі зникли разом із солов’ями, затінком і сумирними бомжами. Дво-триповерхові псевдоісторичні будиночки швидко почали осідати, нависаючи над перехожими своїми потворними балконами, розетками та колонами. Й іноді здавалося, що сюди повернувся Змій — тільки не допотопний кожум’яківський, а модернізований, на мішленівських протекторах із неоновими очима та пекучим вогнем V-подібних шестициліндрових двигунів. Саме ця потвора тепер брала данину з Києва, і ще не знайшовся сміливець, що взявся б запрягти її в рало.

Так само у дружині зараз пробудився первинний вогонь, тимчасово вгамований коханням, народженням дитини, побудовою родинного гнізда. Тільки цей відроджений вогонь живився не гормонами, а телевізором, новинами, інтернетом та іншим диявольським знаряддям. Він спалював усе на своєму шляху — стосунки, родину і навіть спогади. Це були наче різні люди — теперішня і колишня дружина. А може, й ні, може, це Змій просто скинув шкіру і відростив нову, як це ведеться у зміїв.

На перехресті Володимирської та Хмельницького стояв міліцейський джип, і декілька міліціонерів зі смугастими палицями намагалися не пропускати машини, що їхали вниз до Хрещатика. «Знов-здоров», — подумав Андрій. Раніше такі спроби розбивалися об ентузіазм перехожих, що оточували представників влади тісним кільцем та словами, а іноді й жестами переконували відступити. Так сталося і зараз. Машину та ментів моментально взяли в кільце люди, і після кількох хвилин з’ясування стосунків дорога звільнилася.

Андрій зазвичай паркувався на Пушкінській, за квартал до Хрещатика, щоб уберегти авто від випадкових пошкоджень. Бо революція — революцією, а машина — це частина бізнесу. Саме тому він, до речі, свого часу не приєднався до АвтоМайдану, мобільної версії революції, або ж, як дотепно висловився один з її лідерів художник Поярков, революції з доставкою додому. Це була без перебільшення геніальна вигадка — автомобілізований протест. Українська влада завжди жила за містом — у Конча-Заспі, Пущі-Водиці та інших курортних місцевостях. І їм там зовсім не пекло, що Київ перегороджений барикадами, що у наметах мешкають тисячі людей, мерзнуть та мокнуть, висловлюючи свою громадську позицію. У влади був власний світ — котеджі, сауни, басейни та охорона. І отут попід вікна до них приїжджала Революція — справжня, із плакатами та скандуванням, із балончиками фарби, що залишають на пам’ять гасла, і навіть поламаними шлагбаумами та парканчиками, бо нащадки козаків — люди емоційні і не люблять, коли охорона заважає їм протестувати. Тактика АвтоМайдану була настільки ефективною, що влада мусила боронитися — активістів позбавляли прав, машини їм вночі палили невідомі, а вдень розбивали озброєні битами загони провладних гопників, названих у народі титушками за прізвищем першого представника цього біологічного виду, що став відомим на всю країну після нападу на журналістів. Рекламщики в Андрієвому оточенні тоді сміялися, що «титушко» — це найдешевший у світі бренд, але цей бренд досить скоро став агресивним та небезпечним.

Звісно, у мирні часи припаркуватися в центрі було нереально, але зараз машин їздило небагато, тому місце для Андрієвого джипа знайшлося швидко. Заглушивши двигун, він вийшов на бруківку і відчинив задні дверцята, де на сидінні стояла велика спортивна сумка з майданними лахами — теплими шкарпетками, черевиками, лижним комбінезоном і навіть термобілизною для особливо холодних ночей. За кілька наступних хвилин керівник рекламної агенції перетворився на революціонера — одного з сотень, що ходили Хрещатиком. Теплий одяг, рукавиці, респіратор на шиї, за спиною — бейсбольна битка. Потупцювавши на місці, щоб перевірити, як сидить взуття, він акуратно склав знятий костюм та пальто і взявся вивантажувати з багажника речі, передані жінками, — тими, що боялися їхати на Майдан.

— Пробачте, ви не допоможете?

Це запитання можна було адресувати «в нікуди», й одразу намальовувалося кілька охочих. Люди настільки прагнули бути корисними, що хапалися за будь-яку справу. Барикади будувати, сніг прибирати, носити шини — все робилося швидко та з ентузіазмом. Це здавалося дивним — адже попри наявність штабу в Будинку профспілок, попри сцену, з якої лунали не тільки пісні, але й цілком конкретні команди, більшість людей тут були, як то кажуть, «самопасами» — вони здебільшого тинялися сюди-туди, від Грушевського до ЦУМу і назад. Але залюбки допомагали організованим силам — медикам, сотням самооборони, кухні та комендантській службі, не кажучи вже про авральні роботи, як-от побудова барикад.

Тому й зараз на пропозицію піднести речі до найближчого пункту прийому допомоги відгукнулося п’ятеро молодиків, які так швидко розхапали пакунки та барильця, що Андрієві нічого не лишилося. Він подякував хлопцям, вони — йому. Загалом рівень ввічливості тут зашкалював, іноді складалося враження, що