Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

Саме тоді мені довелось переїхати до Еліс, сестри моєї матері. Тітка Еліс взяла мене до себе не через доброту чи сімейну відповідальність. Вона зробила це, аби щомісяця отримувати від уряду додаткові продуктові ваучери. Майже завжди мені доводилося шукати їжу самотужки. Як правило, це не було проблемою, бо в мене талант знаходити та ремонтувати старі комп’ютери і поламані консолі ОАЗи, які я продавав ломбардам або міняв на продуктові ваучери. Я заробляв достатньо, щоб не голодувати, чим не могли похвалитись мої сусіди.

Рік після смерті матері я провів у жалю до себе та відчаї. Я намагався дивитись на світлу сторону, нагадував собі, що навіть сиротою мені живеться краще, ніж дітям в Африці, чи Азії, чи Північній Америці. У мене завжди був дах над головою і більш ніж достатньо їжі. І в мене була ОАЗа. Mоє життя було не таким вже поганим. Принаймні так я собі говорив у марній спробі заповнити велику самотність, яку відчував.

А тоді почалось Полювання на «великоднє яйце» Галлідея. Думаю, це мене і врятувало. Раптом я знайшов щось варте зусиль. Мрію, за якою варто гнатись. За останні п’ять років Полювання стало моєю метою та ціллю. Квестом, який треба виконати. Причиною вставати з ліжка вранці. Чимось вартим очікування.

Щойно я розпочав пошуки «великоднього яйця», майбутнє вже не здавалось таким похмурим.

Я був на половині четвертого епізоду міні-марафону «Родинних зв’язків», коли двері пральні рипнули і зайшла тітка Еліс (виснажена недоїданням гарпія в халаті), стискаючи кошик з брудним одягом. Її погляд був ясніший, ніж зазвичай, що було поганим знаком. З тіткою було легше мати справу, коли вона була під кайфом.

Вона глянула на мене зі звичним презирством і почала завантажувати одяг у пральну машину. Тоді її обличчя перемінилось і вона виглянула з-за сушарки, щоб краще мене бачити. Помітивши ноутбук, її очі розширились. Я швидко його закрив і почав запихати в рюкзак, але знав, що було вже занадто пізно. 
— Дай його мені, Вейде, — наказала вона, тягнучись до ноутбука. — Я можу закласти його, щоб сплатити оренду.

— Ні! — закричав я, вивертаючись від неї. — Ви що, тітко Еліс. Він потрібен мені для школи.

— Що тобі потрібно, так це виявити вдячність! — гаркнула вона. — Всі інші тут сплачують оренду. Я втомилась від твого паразитування!

— Ви забираєте всі мої продуктові ваучери. Це сповна покриває мою оренду.

— Нічого в біса не покриває!

Вона знову спробувала вихопити ноутбук у мене з рук, але я відмовлявся його відпускати. Вона обернулась та потупотіла до своєї кімнати. Я знав, що буде далі, тому швидко ввів команду, яка заблокувала клавіатуру та стерла жорсткий диск.

Тітка Еліс повернулась через кілька секунд зі своїм все ще напівсонним хлопцем Ріком. Рік був постійно без сорочки, бо любив хизуватися вражаючою колекцією тюремних татуювань. Не кажучи ні слова, він підійшов і загрозливо підняв на мене кулак. Я здригнувся та передав ноутбук. Вони з тіткою Еліс вийшли, обговорюючи, скільки ж можна отримати за комп’ютер у ломбарді.

Втрата ноутбука не мала великого значення. У мене було ще два запасних у сховку, але не такі швидкі, і мені доведеться перезавантажувати всі медіа-файли з резервних дисків. Суцільний геморой. Але я сам у цьому винен. Я знав, на який ризик йду, приносячи сюди щось цінне.

У вікно пральні почало проникати темно-синє світло світанку. Мені здалось хорошою ідеєю піти сьогодні до школи трохи раніше.

Я одягнувся так швидко і тихо, наскільки це можливо, натягнувши зношені вельветові штани, мішкуватий светр і завелике пальто, з яких складався весь мій зимовий гардероб. Тоді взяв рюкзак і виліз на пральну машину. Вдягнувши рукавички, відкрив вкрите інеєм вікно. Я виглянув над нерівним морем дахів трейлерів і арктичне ранкове повітря защипало щоки.

Трейлер тітки був верхнім у «стеку» з двадцяти двох пересувних домівок, що було на рівень чи два вище за більшість стеків довкола нашого. Трейлери на нижньому рівні розміщувалися на землі або на своїх оригінальних бетонних фундаментах, а блоки, складені над ними, були підвішені на укріплених модульних риштуваннях, безсистемних металевих решітках, які будувались частинами протягом багатьох років.

Ми жили в стеках Портленд-авеню, розтягненому вулику знебарвлених олов’яних взуттєвих коробок, що ржавіють на берегах І-40, якраз на захід від зруйнованої серцевини хмарочоса Оклахома-Сіті. Це було скупчення з понад п’яти сотень окремих стеків, пов’язаних між собою саморобною мережею перероблених труб, стрижнів, опорних балок та містків. Навколо дедалі ширшого зовнішнього периметру стеків розташовувались шпилі десятків стародавніх будівельних кранів (які складали ці ж таки стеки).

Верхній поверх або «дах» стеків наче клапті покривав масив старих сонячних батарей, які забезпечували додаткову енергію нижнім рівням. Збоку кожного стеку звивалась вгору та вниз в’язка шлангів та гофрованих труб, постачаючи до кожного трейлера воду та відносячи нечистоти (розкіш, недоступна у деяких стеках міста). До нижнього рівня (відомого як «дно») діставалось дуже мало сонячного світла. Темні, вузькі смужки землі між стеками були забиті кістяками закинутих автомобілів та вантажівок, їхні паливні баки спорожніли, а шляхи для виїзду давно перекриті.

Один з наших сусідів, містер Міллер, якось пояснив мені, що трейлер-парки, як наш, спочатку складались з кількох десятків мобільних будинків, розташованих на землі акуратними рядами. Але після падіння нафти та початку енергетичної кризи, біженці з сусідніх приміських та сільських районів заполонили великі міста, спричинивши масовий дефіцит житла. Нерухомість в межах пішої прогулянки від великого міста стала надто цінною, аби витрачати її на пласкі мобільні будинки. Тоді в когось визріла блискуча ідея, як виразився містер Міллер, «складати всіх до біса», щоб максимізувати використання землі. Ідея здобула широку популярність, і трейлер-парки по всій країні швидко перетворились у стеки як наш — дивний гібрид нетрів, скватерних поселень і табору біженців. Тепер вони розкинулися на околицях більшості великих міст, усі переповнені переселеними селюками, як мої батьки, які — відчайдушні до роботи, їжі, електрики та надійного доступу до ОАЗи — покинули свої вимираючі