Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Контрольний укол 📚 - Українською

Читати книгу - "Контрольний укол"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Контрольний укол" автора Іван Іванович Дубінін. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 65
Перейти на сторінку:
зустрінемося за півгодини біля магазину «Каштан», там лавки є. Знаєте, де це?

— Так, звичайно.

— А як я Вас упізнаю?

Тут черга робити паузу настала за мною, тому що найвидатнішою моєю рисою, тобто такою, яка помітно видається, були, безумовно, вуха.

— Ну, я високий, в окулярах, — пустився я манівцями, — буду у світлих джинсах, з дипломатом.

— Гаразд, тоді до зустрічі.

До «Каштана» я дістався швидко, хвилин за двадцять, якраз підвернулася попутна маршрутка, але жінка мене вже очікувала сидячи на лавці. Що це саме вона, я навіть не сумнівався. Така ж щупленька, як і в матері, фігурка. На ній було темне щільне плаття, попри досить-таки теплий серпень, а на голові — чорна хустка. Коли я підійшов, вона піднялася.

— Ви — Василь Васильович?

— Так, а Вас як звуть?

— Ніна.

— А по батькові, вибачте?

Вона подивилася на мене і, мабуть, зрозумівши, що незважаючи на мою лікарську посаду, я все-таки досить молодий, додала:

– Іванівна.

Ми сіли.

— Ніно Іванівно, я Вашу маму не лікував. Її вів Ігор Петрович.

Вона закивала головою.

— Так, я знаю.

— Я це кажу не для виправдання. Просто вона приходила до мене того дня, розповідала про себе. Говорила, що не ладила з Вашим чоловіком, що це він поклав її в лікарню. Розкажіть про це.

Вона підняла на мене очі, повні сліз.

— А навіщо це тепер? Зараз удома спокійно, тихо… Мертва тиша.

— Пробачте, Ніно Іванівно, Вам важко говорити про це, але вона просила мене їй допомогти. І я хочу в цьому розібратися. Чому Ви відмовилися від розтину?

— Цим чоловік займався. Та я і сама не хотіла, щоб її різали. Кажуть, там голову пиляють. Це правда?

— Загалом, так. Але ж це вже не людина, вірніше… Це потрібно для уточнення діагнозу.

— А що уточнювати? — вона замислилася. — Серце у неї було слабке, підірване. Все за мене з Микиткою хвилювалася. А ось з Віктором дійсно не ладила.

— Ну а в чому була причина їхніх чвар?

Ніна Іванівна подивилася на мене. Вона була старшою, і мала сімейний досвід.

— Мама абсолютно не сприймала його спосіб життя. У них, як вона говорила, були різні погляди на людські цінності. Та й він обтяжувався життям приймака.

— Чому ж Ви тоді не роз'їхалися?

— Мені маму жаль було залишати одну, хвору. А Віктор заощаджував гроші на пристойну квартиру, щоб була в центрі міста. Він непоганий чоловік, але, звичайно, жорсткий, любить, щоб все було так, як він хоче. Час зараз такий, слабкому важко виживати. Він не місцевий, з села. Говорить: «Не хочу більше в злиднях жити!».

— А чим він займається?

— Бізнесом. У якійсь фірмі. Хто зараз що-небудь розбере? Десь щось купити, потім дорожче продати.

— Це він маму в лікарню поклав?

— Так, сказав, що у нього є знайомий лікар.

— А хто, він не говорив?

— Не знаю. Я тільки чула одного разу, як він сказав по телефону: «Добре, докторе, як ми й домовилися».

Було вже близько п'ятої години пополудні, вона почала збиратися.

— Спасибі Вам, Ніно Іванівно, що погодилися поговорити зі мною. І знаєте що, не розповідайте чоловікові про нашу зустріч, щоб його зайвий раз не дратувати, добре?

— Добре, — вона піднялася і повільно пішла, згинаючись під вагою свого горя.

* * *

«Отже, що ми маємо? — роздумував я, лежачи на ліжку в гуртожитку. — Віра Сергіївна була не в ладах зі своїм зятем. Цілком імовірно, що той хотів позбутися її. Але як і де? Бабця-то, напевно, й з дому не виходила. Гарний привід — покласти її в лікарню, а там… Ця його двозначна фраза: «Докторе, як ми і домовилися,» — про що? Про ефективне лікування тещі? Навряд чи. Старенька в це не вірила. Далі. Хто цей таємничий доктор? Та ні! А як же заповідь: «Не нашкодь!»? — від обурення я навіть сів на ліжку. — Такого не може бути!» — але факт був фактом, його не заперечиш.

Історію її хвороби мені потім усе-таки вдалося проглянути. Там чітко були розписані й стадії кризу, й етапи лікування. Все правильно. Звичайно, і повинно бути написано правильно. А раптом робили не те, що потрібно, або не робили того, що потрібно? Але хто міг на таке піти?

В одному детективі мені запам'яталася фраза знаменитого сищика: «Я отримую гроші за те, що підозрюю тих, кого ні в чому запідозрити не можна». Отже, будемо підозрювати всіх. Хто у нас є з лікарів? Завідувач — Віктор Тихонович, Ігор Петрович, я, ну себе я відразу викреслюю. Надію Миколаївну теж, вона — жінка, а мова йшла про чоловіка. Хоча смерть настала саме на її чергуванні. Та й звернутися «докторе» можна і до жінки-лікаря! Ні, як підозрювати всіх, так усіх. Почнемо, мабуть, з Ігоря, з ним я більше спілкуюся, адже це була саме його хвора. Вирішено: збираю досьє на наших лікарів.

1 ... 5 6 7 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Контрольний укол», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Контрольний укол"