Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Вовк гаркнув, впав на землю. Навколо нього, по снігу, одразу повільно почала розтікатися темна пляма. Людина дістала гарду із черепа звіра, поглянула холодними очима на мертвого вовкулака й опустила голову, наче віддаючи честь гідному противнику, який сьогодні допустив свою останню помилку.

Коли хмара здійнятого снігу осіла, вовкулака побачив обличчя свого вбивці. Це була не людина. У жодної людиноподібної істоти не могло бути таких очей. На звіра дивилися дві чорних безодні, в глибині яких, наче рятівний маяк, горіло два синіх вогника.

Не звертаючи більше уваги на кров, що текла із пащі, вовкулака востаннє рикнув і, не відриваючи погляду від моторошних очей свого вбивці, завмер.

Проїхавши ще декілька верст по битому шляху, Фалмін звернув із дороги і почав помалу вглиблюватися в ліс. Навколо росли в основному високі клени, а сонце, яке нарешті з’явилося вгорі, почало давати бодай трішки тепла. Десь неподалік дзюрчала вода — на цей шум Фалмін і направив Гора.

Через десять хвилин, петляючи між дерев Сірого лісу, чаклун виїхав на галявинку й під’їхав до широкого та прудкого струмка. Він на мить затримався, аби оглянути місцину, але густі ряди дерев не давали бажаного огляду, тому вирішив рухатися далі. Перетнувши струмок, рушив на схід, все більше й більше наближаючись до тальгрієнського кордону.

Десь під вечір, коли сонце почало пливти за горизонт, а повітря стало більш холодним, Благандійський Чаклун доїхав до напіврозваленого сараю. Будівля дивним чином самотньо стояла посеред вичищеної від дерев місцини, оточена з усіх боків низьким парканом. Сарай оточувала дика місцевість, і, схоже, мешканців у ньому не було. Фалміну здалося, що сюди іноді навідувалися, адже подвійні дерев’яні двері були привідчинені, а в порожньому для коней стійлі було вдосталь свіжого овесу та сіна.

Він зліз із коня, підвів його до стійла, аби той попоїв безкоштовного їдла, а сам попрямував до сараю, який все більше йому не подобався. Діставши меча, повільно увійшов всередину й зупинився біля самого входу, оглядаючи приміщення із середини.

Навколо валялися розкидані вила, граблі та лопати, на другому ярусі було видно заготовлене сіно й розвішену під стріхою рибу. Біля підпірних балок лежало декілька невеликих діжок, а на голих дерев’яних стінах висіли фартухи й різні знаряддя для праці. Фалмін, обережно ступаючи крок за кроком, підійшов до однієї з діжок, аби оглянути її вміст. Вони виявились порожніми, але від них чітко йшов запах горілки.

Коли Фалмін збирався оглянути інші діжки, зовні почулися віддалені голоси. Чаклун одразу сховався за однією із діжок і прислухався. Через декілька хвилин до його вух донеслися віддалені, але зрозумілі слова:

— Дідько, знову нічого не вполювали, жерти вже немає чого, та ще й ці двоє дівчат дорогою попалися, — прогорланив грубий голос.

— Так, добряче ми розважилися. Шкода, що вони на початку відмовили нам. Ну, зате тепер проведуть вечір із рибами на дні озера, — пробубнів ще один пискливим голоском.

Кроки важких чобіт почулися зовсім близько, а за мить заіржав Гор, який побачив незнайомих людей.

— Вкуси мене комар, Яшик, ти глянь на цього красеня, — здивовано промовив той, що з пискливим голосом.

— Що він тут робить, де взявся?

Фалмін придивився і крізь велику щілину в стіні побачив два силуети, які підійшли до коня. «Тільки спробуйте щось з ним зробити, — подумав про себе Фалмін, бачачи, як двоє чоловіків підійшли до жеребця».

— Нехай мене вовк зжере, ти подивись, а кінь то породистий, та ще й нав’ючений. Тут хтось є, — гаркнув пискливий голосок, на що його приятель сплюнув.

— Трясця, а якщо це лицар який чи лорд, то що робити?

— До дупи. Коня вкрадемо, а Хаскір з іншими хлопцями, побачивши, що нас немає, піде до іншого схову й там з нами зустрінеться.

Фалмін почув іржання Гора й різкий удар. Хтось, отримавши удар від підков коня, впав на землю, викрикуючи прокляття і лайку. Інший, той що стояв на ногах, витягнув із-за пояса палицю зі цвяхами і вже збирався було кинутися на тварину, але не встиг. У повітрі щось на секунду засвистіло й на землю впала рука, обрубана по лікоть. Злодюга заверещав як навіжений, сполохавши коня. Тварина вдарила злочинця передніми ногами по животі й чоловік повалився на землю. Його дружок хотів піднятися, але вже за мить відчув, що до горлянки приставили лезо меча.

— Не рухайся, якщо хочеш жити! — рикнув погрозливо Фалмін, не зводячи очей із чоловіка.

Він дивився на невеличкого мужичка, з великими переляканими очима й негарним обличчям. Як і його наполовину мертвий друг, злодюга був одягнений в шкіряний одяг, а на поясі висів довгий меч фальдійського зразка із довгою гардою і тонким лезом.

— Хто ви такі? — грізно запитав Фалмін, намагаючись налякати своїм голосом і так наляканого поганця.

— Помилуй…заради богів…помилуй, — пищав тоненьким голоском чолов’яга, в той час, як його напарник вже майже не кричав і за декілька хвилин зовсім затих.

— Де інші? Де Хаскір та інші ваші дружки?

Злодюжка заскімлив, у нього на очах навернулися сльози, але, відчувши лезо в себе на шиї, заговорив.

— Хаскір має ось-ось прийти, зовсім скоро! Із ним ще п'ятеро. Прошу, помилуй! — ридаючи, благав чоловік.

— Повторю попереднє запитання: хто ви такі? І хто такий цей Хаскір?

— Хаскір — наш командир загону! Ми найманці, на службі в короля Арне! Помилуй!

Фалмін, трішки подумавши, опустив зброю. Чолов'яга з негарним