Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

Яринка потайки побігла за городи і побачила, що кінь брата стоїть у бур’янах у невеликому, але глибокому яру – тут ніхто не ходив і помітити коня не міг. Отже, Лукаш таки сховав коня. Але навіщо? Не на жарт стривожившись, Ярина побігла до Маланки, вирішивши вимагати від неї розібратися, чому це Лукаш ховає братового коня! Але у дворі «бабуні» не було, і ніхто з челяді не знав, де хазяйка. У домі її теж не було, тоді Ярина пішла до їхньої з дідом опочивальні. Постукавши, вона штовхнула двері, але ті не піддалися.

– Відчиніть, це я! – покликала дівчина і прислухалася: за дверима було тихо, тільки пролунало ледь чутне мугикання. Ярина насупилася і побігла до вікна спальні. Зазирнувши в нього, вона з подивом побачила порожню, замкнену зсередини кімнату. «З чого б це?» – подумала Ярина, уже збираючись іти, коли очі вловили якийсь рух на підлозі біля ліжка. Придивившись, вона з жахом помітила, що з-під ліжка стирчать чоботи Яреми. «О Господи!» – вигукнула дівчина, відчинила вікно і швидко залізла всередину. Під ліжком вона знайшла міцно зв’язаного брата. Насилу витягла його і насилу розв’язала туго затягнуті шнури.

– Боже мій, Яремонько! Брате! Але хто посмів так із тобою вчинити?! Та що ж це таке? – обурювалася Яринка і то розтирала братові занімілі руки, то обнімала його.

– Лукаш! – хрипко відповів Ярема. – Ярино, годі обніматися! Нам треба тікати! Я застав їх прямо в ліжку, вони обоє злякалися, що я все розповім дідові, і Лукаш мене схопив та зв’язав, збираючись уночі вбити!

Ярина злякано подивилася на брата: Ярема, блідий і тремтячий, дивився на неї величезними від жаху очима. «Боже! Що нам робити?» – промайнуло у неї в голові. Але потім дівчинка неймовірним зусиллям опанувала себе, обдумуючи, як викрутитися з цієї наглої біди.

– Яремо, ти підеш до яру за нашим городом – там стоїть твій кінь, – твердо, зовсім як доросла, сказала Ярина. – А я візьму всі гроші, що у нас із тобою є, дещо з твоїх речей і принесу тобі. Поїдеш звідси та наздоженеш хрещеного і все йому розкажеш – він тебе захистить.

– А ти? – вигукнув Ярема. – Я без тебе нікуди не поїду! Я не залишу тебе саму!

– Якщо ми поїдемо разом, то Маланка з Лукашем про все здогадаються і кинуться в погоню! А коли вночі виявлять твою втечу, то не встигнуть тебе наздогнати – так ми виграємо час. Та й що вони мені зроблять? Я ж нібито нічого не знаю і нічого не бачила. А коли повернеться дід, я йому все розповім.

– А якщо він тобі не повірить?

– Повірить! А що тебе не буде, то це ще більше його переконає. Яремонько, миленький, ніколи роздумувати! Треба поспішати!

Підліток зітхнув, розуміючи, що сестра пропонує єдиний розумний вихід. Але ж так не хотілося залишати її тут саму!

Вони обережно вилізли у вікно. Ярема швидко побіг до яру, а Ярина в дім, де почала похапцем збирати братові речі, потім побігла за городи. Там дівчина з полегшенням побачила, що брат уже сидить верхи, і віддала йому вузлика та шаблю. Якусь мить близнюки дивилися одне на одного, а потім Ярема нахилився і міцно обняв сестру.

– Тікай, братику! Бережи тебе Господь і Пречиста Діва! – вигукнула Ярина, намагаючись не розплакатися.

Ярема нічого не відповів, тільки вперше за багато років у нього на очах з’явились сльози, але він відвернувся, приховуючи їх, розвернув коня та пустив його чвалом. Ярина деякий час дивилася братові услід, шепочучи молитву, а потім пішла додому. Трохи подумавши, осідлала Промінчика і, наказавши передати Маланці, що вирішила прогулятися верхи, виїхала з двору. Яринка розраховувала таким чином відвести підозри: якщо вона залишиться вдома, то може здатися дивним те, що вона нічого не питає про брата.

Ярина проїздила майже до темряви, тривожачись, чи вдалося братові щасливо втекти? Чи не виявили його зникнення Лукаш із Маланкою? Надходив вечір, і треба було повертатися. Дівчинка втомилася і зголодніла, тому направила Промінчика додому.

Уже зовсім стемніло, коли Ярина в’їхала на подвір’я, яке було на диво порожнім. Вирішивши, що челядь вечеряє, вона сама завела Промінчика до стайні, і тільки поставила його в стійло, як увійшов Лукаш.

– Добрий вечір, Ярино! – промовив джура, зачиняючи за собою двері.

Ярина завмерла – погляд карих очей Лукаша був злим, і вона зрозуміла, що йому все відомо. І прийшов він сюди не привітатися! А Лукаш спокійно витяг ніж і неспішно наближався до неї.

– Тільки не здумай кричати, інакше я зроблю тобі дуже боляче, – холодно промовив джура. – Коли і куди поїхав твій брат?

Ярина мовчала, зацьковано дивлячись на нього, а Лукаш – високий, гарний, сильний – повільно насувався на неї, і вона змушена була відступати від нього, поки не вперлася спиною в стіну.

– А хіба він не вдома? – нарешті промовила перелякана дівчина.

– Ні, не вдома! І це ти його випустила! Куди він поїхав? Краще кажи мені правду! – порадив джура.

– А хіба він був замкнений? Я нічого про це не знаю! Я не бачила брата з ранку і… – говорила Ярина, але тут Лукаш ухопив її за коси і приставив до щоки ніж.

– Говори, де він! Інакше я так розмалюю твою бліду пику, що тобі навіть прокажені будуть плювати в обличчя! – прошипів він.

– Я справді нічого не знаю! Я сама шукала брата! – вигукнула дівчинка, вирішивши, що нізащо не видасть Ярему. Лукаш боляче смикнув її за волосся, закинув голову і приставив ніж до горла, але тут Ярина приловчилася і вдарила його коліном у пах. Поки він корчився від болю, дівчина кинулася до дверей, але тут зіткнулася з Маланкою, яка, вочевидь, чатувала ззовні.

– Це ж ти випустила свого брата! Чи не так? – холодно мовила та і з несподіваною силою дала дівчині ляпаса. Від болю у Яринки на очі навернулися сльози, вона вхопилася за щоку, відступаючи від розгніваної жінки. Дівчина й не підозрювала, що Маланка може так сильно когось ударити – вона завжди здавалася їй зніженою і слабкою. Тут