Читати книгу - "Терези"

– Слухаю.

– Олександре Вадимовичу, доброго ранку, – захеканий Степан, що ось-ось стоятиме під його дверима, був банальний до неможливості. Ну де ж тут добрий ранок?!

Головний охоронець фірми Степан Каменюка. Сірий «Ланос», піджак на футболку, маленька дитина і брама на замку. А крізь цю браму проходять працівники фірми на роботу і з роботи. І у кожного може бути мотив. У кожного працівника гуртового, роздрібного відділу продажу, «бюджетників», юристів, програмістів, фонду, кафетерію, редакції, у прибиральників, водіїв, тих же охоронців – і це лише на території фірми, а тих, хто за територією, і не полічиш. Ну і, звісно, склад, де все трапилося.

А якщо доплюсувати тих, кого він, власник фірми, звільнив колись підставно і безпідставно…

Серед отих, звільнених, треба було б пошукати особливо ретельно. Але хто ж це робитиме? Не міліція ж, справді, і не ці його ідіоти!

– Кажи.

– Міліція зараз буде. Кажуть, щоб ми нічого не чіпали там, на складі…

Про вовка промовка…

– Я що, по-твоєму, ідіот?! Якщо це все, що ти хотів мені сказати…

– Ні-ні, це не все, Олександре Вадимовичу… – Всі тут боялися до нестями, коли він починав лютувати, матюкаючи зверху донизу всіх, хто траплявся йому на шляху. Навіть одного разу довелося лопатою, якою сніг відгортали, показати винним кузькіну мать. А його це бавило. Так мало речей його бавило у цьому світі… – Маємо нарешті повну інформацію щодо вашої справи. Окрім однієї особи.

– Якої особи? – голос Олександра впав до мінімальної гучності. Оцього б мали боятися його підлеглі. Тихого голосу.

– Ось про це я б хотів з вами переговорити. Невідомо, чи існувала вона взагалі. Власник пригадав, начебто замовлення робила якась дівчина, назвалася Олександрою. Хоча єдина дівчина, яка там була, за нашими даними…

– Отже, дівчина…

– Виглядає так, що її покривають. Ніде ніякої інформації. Зникла. Розчинилася. Або її не існувало взагалі. Можемо опитати…

– Не треба, я сам.

Олександр вимкнув смартфон. Не любив усіх цих новомодних забавок, навіть комп’ютер йому поставили лише тоді, коли вже навіть кури почали глузувати, що йому треба в крісло вмонтувати одну кнопочку, яка б вмикала все одразу, а потім вимикала, бо з двома він не впорається.

Але це був смартфон його сина. Його загиблого сина.

Олександр підвів голову. Вони ще не знають, з ким зв’язалися.

Твердолобість – одна з основних рис його характеру. Твердолобість і впертість.

Сьогодні зранку на складі в холодильнику – приміщенні три на чотири, де зберігаються препарати, що потребують пониженої температури, – підбиральниця, яка пішла за таким препаратом, щоб спакувати його у коробки, які потім відправлять аптекам, знайшла труп керівника нічної зміни. Повішеним…

Рівно рік тому у цей самий день за незрозумілих обставин загинув його син. І зараз Олександр впевнений, що то не просто збіг.

Він набрав у груди повітря і повільно видихнув. Добре, що зараз його ніхто не бачить. Тому що він готовий розшматувати того, хто це зробив. У буквальному розумінні. Оцими руками.

Сьогодні о восьмій ранку – заупокійна літургія за душу його сина, а він у цей час, швидше за все, буде на допиті у слідчого, і жодна з цих подій його не тішила…

Десь там, у зовнішньому світі, прозвучав сигнал автівки. Ще раз і ще. Це означало, що перед металевою, пофарбованою у цегляний колір брамою, на якій висів знак перекресленого клаксона, зупинилася машина, яка нагло вимагала, щоб її пропустили досередини. Яка мала для цього всі повноваження.

Це означало, що приїхали по його душу.

Олександр Вадимович Кондур, директор фармацевтичної фірми «Конвалія», обернувся до дверей. Дубові, різьблені, з позолоченою ручкою, вони різко розчахнулися під його напором.

З таким же напором він знищував своїх ворогів. Одних купував, інших розоряв, у третіх відбивав охоту навіть думати у свій бік.

Хто ж тоді посмів так жорстоко вдарити? Двічі. Кого він зі своєю хваленою інтуїцією, що дозволяла бачити людей наскрізь, ще коли вони стояли там, перед брамою, не помітив? Не відчув?

Рівень глюкози у його крові невблаганно ріс. Але він на це більше не зважав.

Якби я вела щоденник, то ніч з неділі на понеділок дев’ятого червня 2008 року я б назвала переломною.

Олеся озирнулася. Орк біг позаду, і світло його ліхтарика стрибало довкола, як сліпучий меч у руках Гаррі Поттера. Вона не вмикала світла, тому постійно спотикалася, перечіплялася і падала, але одразу вставала, гнана не лише отим світлом, що з кожною хвилиною ставало все ближче, а й протяжним хрипким криком за спиною: «Сті-і-ій! Не втечеш!»

Жорстокими виявилися до неї Карпати.

Дерева враз розступилися, і вона опинилася перед залізничним насипом. Високі яскраві ліхтарі ланцюгом йшли вздовж колій, роблячи її, утікачку, відкритою мішенню на долоні в Бога.

Орк наближався. Їй здалося, що вона чує його дихання і кроки, але якась частина її свідомості знала, що вона бігає краще за нього, і тільки ця частина свідомості не дозволила їй здатися.

Вона роззирнулася на два боки. Колія у напрямку Львова завертала за гору, а у напрямку Ужгорода – тягнулася прямою стрілою. Холодні зірки дивилися на правічні гори, як на рівних.

Вона щодуху побігла вздовж насипу в бік свого міста, хоча зараз до нього було так само далеко, як до зірок.

Станція відкрилася її очам сліпучою плямою на чорній тканині гір.

Потяг стояв просто перед нею. Вона озирнулася. Орк був позаду на відстані витягнутої руки, але вона чомусь не могла роздивитися його обличчя, воно мерехтіло, мов світло далеких зірок.

Ноги наче приросли до землі, і їх довелося видирати з коренем.

Раптом у темному вагоні попереду щось блиснуло. Вона придивилася – і завмерла: ще одна чорна фігура стояла в проході дверей, підносячи у руці шампур.

Виявляється, їх, орків, двоє.

Останнім ривком вона добігла до потяга і пролізла під ним на інший бік. Пролізла б, якби в останню мить потяг не рушив…

…Червневе сонце заливало кімнату. Проміння, проходячи крізь тюль, яку колихав вітер, мерехтіло, засліплюючи її своїм пульсуючим світлом.