Читати книгу - "Терези"

Млявість текла венами, повертаючи у серце не кров, а розріджену байдужість.

Олеся заплющила очі, але мерехтливе сонце пробивалося навіть крізь повіки.

Жахи повернулися.

Олександр подивився на присутніх і вкотре похвалив себе, що правильно зробив, в останню мить скинувши піджак і краватку і поставши перед підлеглими у сорочці з закоченими рукавами. Це створювало ефект свого хлопця і налаштовувало на домашній лад. Дружина завжди казала йому, що з людьми треба вибудовувати дружні стосунки. Інколи він навіть слухав її.

– Останнім часом нам довелося багато пережити…

Підлеглі мовчки перезирнулись, а дехто навіть закивав. Добре. Вони мають бути на його боці. Або котитися до біса.

Конференц-зала впускала у себе багато світла. Довгий стіл, на одному краю якого сидів він, шеф, іншим краєм майже підпирав широкі двостулкові двері, що сьогодні були щільно зачинені. Півлітрові пляшечки води зі склянками кожні півметра створювали враження, що фірма піклується про своїх працівників, ну а прохання вимкнути мобільні телефони означало, що справи будуть серйозні і відволікатися не годиться.

Ще б ви так піклувалися про фірму, як вона про вас…

– Я зібрав вас тут, бо відчув, що у цьому виникла потреба. Ви – моя опора на місцях, кістяк фірми, мої зами, тобто люди, яким я найбільше довіряю.

Інколи…

– Нагадаю вам, що взимку ми втратили контракт з «Пфайзером» через невиконані умови попередньої угоди, – Олександр кивнув у бік керівника відділу постачання – кремезного чоловіка з коротким сивим їжачком на голові та гладко поголеним підборіддям (такі підборіддя у книжках називають вольовими). – Я правий, Ігорю Олеговичу?

Той кивнув, кашлянув і знову кивнув. Мав проблеми з дружиною, коханкою, квартирою і донькою від першого шлюбу. Не дивно, що кількість вдалих контрактів з кожним роком зменшувалася.

– Але постачання обіцяє нам здобути контракт з «Берлін-Хемі», кращі умови з «Санофі» і «Новартісом» і розпочати переговори з «Польфармою». Я особисто беру це під свій контроль.

Ігор знову киває, не підіймаючи очей. Відчуває, що винен.

Останній раз я з тобою такий лагідний.

– Це дозволить нам підняти товарообіг у кожній з областей, а відповідно, і наші заробітки, так, Ігорю Олеговичу?

Тон, яким він вимовляв оте «Ігорю Олеговичу», мав показати усім, що поблажок не буде. Зазвичай він усіх називав на ти. Коли був добрий.

– Усе заплановано, Олександре Вадимовичу, до кінця року ми вийдемо на показники…

Олександр коротко ляснув долонею по столу. Усі принишкли.

Дякуйте, що не кулаком.

– Людям потрібні зарплати вже, а не до кінця року. Маркетологи не можуть накреслити план, бо ви не можете отримати цей контракт. У листопаді він має бути у мене на столі.

Коли він говорив про зарплату, то почувався таким собі лицарем на білому коні. Зарплата – це святе, любив він повторювати при кожній нагоді. От і тепер не втримався, знав, що наймані працівники тільки цього і чекають, а все інше їм по цимбалах…

– А зарплата – це святе. Я бачу і ціную вашу нелегку працю. Тому те, що мені довелося урізати цього місяця ваші зарплати на двадцять п’ять відсотків, означає, що я хочу зберегти людей і все недоплачене повернути кожному згодом, коли станемо на ноги: у бухгалтерії ведеться точний облік…

– Так-так, – підтакнув Андрій, худий, сутулий, завжди серйозний і неговіркий головний бухгалтер. У своєму жіночому царстві він був цар і бог і стояв за своїх горою. – У нас усе записано.

Молодець. Хоч я поставив би на місце твоїх дівок. Щоб знали, хто в домі хазяїн.

– Друге, що вибило нас із повсякденної роботи, це – зрив поїздки в Індію. Я плекав великі надії на цю поїздку. Минулого року ми привезли звідти домовленості про спільне будівництво заводу з виробництва пластикових виробів, ви це знаєте. Зараз проект на стадії пошуку земельної ділянки, ви знаєте, як у нас це складно. Є кілька варіантів: одні дорогі, інші – ще дорожчі. Я збирався обговорити фінансові нюанси. Досвід показав, що індуси – надійні партнери…

Хоч і олухи…

– Але головне – це вранішнє чепе, – Олександр уважно обвів усіх присутніх поглядом, відзначаючи кожну деталь, кожний не властивий тому чи іншому працівникові рух, емоцію чи вираз обличчя. Від напруги розболілася голова. Захотілося встати і піти, а не ублажати своїх переляканих працівників, щоб ті почали бодай щось робити, а не обсмоктувати вранішній трапунок. – Воно зачепило всіх. Збило нас з ніг. Змусило нас цінувати те, що в нас є. Сподіваюся, міліція не дуже всіх налякала? – виголосив він бадьорим голосом і першим розсміявся.

Люди потроху розслаблялися. Він говорив з ними, як з рівними. Говорив довго, відверто і пристрасно. Від цього у підлеглих паморочилось у голові і вони готові були кидатися на амбразуру.

Не всі, ой, не всі.

– Складу дісталося найбільше. Правильно, Семене?

Керівник складу, лисуватий, білобрисий, зі світлими примруженими очима, воював з величезною своєю братією на всіх трьох поверхах і часто-густо був нею переможений.

Ще одна ревізія – і ти в мене полетиш, аж гай шумітиме.

Склад він залишив на закуску.

– Нам усім шкода нашого змінного Олексія, чудового хлопця, який, проте, вирішив піти у такий спосіб… – Семен розвів руками. – Ніхто не думав, що з ним таке може трапитись…

Для думання мізки потрібні, а їх у тебе зроду не було…

Але натомість Олександр сказав:

– Поговори з людьми. Усі поговоріть. Скажіть, що у кожного може трапитися проблема, але ви готові допомогти. До вас можна звертатись у будь-якій справі, всім ясно? Заспокойте людей…

– Як? – Головний айтішник – круглолиций, з відстовбурченими вухами, розвинутими руками і бритою головою, геть не схожий на класичних айтішників, – постукав ручкою по блокноті. – Керівник зміни, молодий хлопець, повісився у «холодильнику». Людям треба сказати правду – чому? Звичайні бла-бла-бла тут не допоможуть.

Олександр майже фізично відчув, як усі інші втягують голову в плечі. Тільки цьому віртуозу комп’ютерних програм дозволялося так розмовляти з шефом. Його «Оупен Офіс» була неперевершена. На фірмах конкурентів лікті кусали, бажаючи здобути таку просту і ефективну в користуванні програму. Якби комусь із них вдалося переманити цього спеца, фірмі «Конвалія» був би гаплик.

– Ти справді вважаєш, Євгене, що треба вишикувати моїх працівників у дворі і зачитати їм передсмертну записку цього ідіота? Ти гадаєш, що тоді розмови припиняться і всі візьмуться до роботи? Так?!

– Це принаймні буде чесно.

– А що, до речі, було в тій передсмертній записці? – ніби