Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Роздумуючи над масштабами катастрофи, над тим, як він помре, він починав нарешті розуміти, що помре від задухи, від асфіксії. Ця думка доводила його до божевілля, до сказу. В голові все перемішалось, він завив і на крик витратив дещицю кисню, якого йому й так бракувало. «Я — похований...» — повторював він собі, і в його свідомість так врізалось це жахливе відкриття, що йому навіть на думку не спадало розплющити очі. Треба спробувати хоч трохи порухатися. Паніка перетворила рештки сил у відчайдушне напруження м’язів. І він кинувся у боротьбу з неймовірною енергією. Але ж даремно.

Раптово він зупинився.

Він зрозумів, що може рухати руками — трохи, але може. Він затримав дихання. Падаючи, глиниста і мокра земля сформувала довкола нього на рівні рук, плечей та потилиці щось на зразок мушлі. Світ, у якому він, здавалося, скам’янів, дарував йому кілька сантиметрів то тут, то там. Зрештою, над ним не було вже так багато землі. Альберт знав це. Може, якихось сорок сантиметрів. Але він же під цією землею, і цього досить, щоб спаралізувати, скувати його рухи і приректи на смерть.

А довкола двиготить земля. Там, нагорі, десь далеко, тривала війна, снаряди продовжували падати та врізатися в землю, струшуючи все.

Альберт спробував обережно розплющити очі. Темно, але не пітьма. Можна було помітити слабкі сліди світла, які проникали згори. Дуже бляклі, ніби з іншого світу.

Він пробував дихати маленькими порціями. Розсунув лікті на кілька сантиметрів, зміг трохи витягнути ноги, утрамбував трохи землю з іншого боку. Дуже обережно, переборюючи власну паніку, спробував звільнити обличчя, щоб вдихнути. Ніби мильні бульбашки, розсипалася купа землі. Рефлекторно він відразу напружувався, тіло розгиналося. А потім — нічого. Скільки часу в такій непевній позі він пробув — невідомо. Але поки повільно закінчувалося повітря, він уявляв, як наближається смерть, як йому забракне повітря, як по одній тріскаються, як кульки, вени, як вилазять у пошуках світла очі. Силкуючись дихати та думати якомога менше, він розпрямляв міліметр за міліметром руки, промацуючи простір перед собою. І от він уже щось відчував під своїми пальцями. Бліде світло ледь дозволяло роздивитися те, що робилося довкола. Його пальці торкнулися чогось — не землі й не глини — чогось шовковистого, трохи шорсткого.

Альберт не зразу зрозумів, що це було.

Помалу роздивившись, він виявив перед собою дві величезні губи, з яких витікала в’язка рідина, гігантські жовті зуби та осклілі синюваті очі.

Це була величезна, як у чудовиська, бридка кінська голова.

Альберт не втримався і сахнувся назад, голова вдарилась об свою мушлю, а земля знову посипалася за комір, змушуючи його підняти плечі для захисту і завмерти, просто дихати. Так минуло кілька довгих секунд.

Коли снаряд пробивав землю, то вирив звідти одну із численних здохлих шкап, які вже розкладалися на полі бою. Саме її голова і знайшла нашого Альберта. І от вони одне навпроти одного мало не злилися в поцілунку — хлопець і мертва коняка. Зрушена земля дозволила Альберту трохи вивільнити руки, але вона була така важка, що йому здавлювало груди. Він помалу відновив уривчасте дихання — легені вже не витримували. Виступили сльози, йому ледве вдавалося їх стримувати. Йому здавалося, що коли зараз заплаче, то так змириться зі смертю.

А може й не витримати, бо так довго тривати не може...

Кажуть, що в момент смерті все наше життя пропливає перед очима за одну мить. Щодо îбразів — так. Давні îбрази особливо. От він ясно бачить свого батька — так чітко, ніби той зараз тут, під землею. Може, тому, що вони скоро побачаться. Він бачить його молодим, напевне, у своєму теперішньому віці. Йому десь тридцять років з гаком, от цей гак і важить. Батько вбраний у свою музейну уніформу, у нього напомаджені вуса, і він не посміхається, як на тій фотографії на буфеті. Альберт задихається. Йому болить у легенях, його стрясають конвульсії. Треба думати. Але нічого не вдієш, — зневіра бере своє, жах смерті наростає. А з очей ринуть сльози. Пані Майяр поглядає на нього з докором, бо Альберту точно нікóли не вдасться вибратися. Як можна було додуматися впасти в яму й отак померти саме перед завершенням війни? Ну, нехай це по-ідіотськи, але нехай уже, а бути засипаним, отак от, у позі вже померлого? О, це так схоже на Альберта, у нього завжди як не в людей, завжди все навпаки. Якби він не загинув на війні, що би з ним було, з цим хлопцем? Пані Майяр нарешті до нього посміхнулася. Адже мертвий Альберт — це ж герой у родині, а це вже щось важить.

А тим часом обличчя Альберта вже майже посиніло, у скронях невгамовно гупало так, ніби всі вени вже полопалися. Він кликав Сесіль, він хотів, щоб вона стиснула його ногами щосили, але образ Сесіль не з’являвся, так ніби вона була задалеко, щоб прийти до нього. І що йому найбільше боліло, то це, що її зараз немає поруч, що вона не приходить попрощатися. Залишилося тільки ім’я — Сесіль, бо світ, який його забирає, — не має тіл, у ньому залишились лише слова. Він би благав її піти з ним, бо йому страшенно лячно помирати. Але це зайве — він помре сам, без неї...

Ну що ж, прощавай — до побачення там, нагорі, моя Сесіль...

А зараз помалу і саме ім’я Сесіль відходило так само, як і все інше. Але повернувся образ лейтенанта Праделя з його нестерпною посмішкою.

Альберт смикався з останніх сил, легені наповнювалися все менше, нарешті замість подиху почулося хрипіння, кашель. Він втягнув живіт. Повітря закінчилось.

Він схопив кінську голову, намацав товсті губи, що розповзалися під його пальцями, ухопив гігантські жовті зуби та з надлюдською силою розчепив рота коневі, щоб вдихнути смердючий запах на повні груди. Так йому вдалося виграти