Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Тіні наших побачень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні наших побачень"

200
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тіні наших побачень" автора Іван Байдак. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:

Вона не могла завагітніти. І в цьому бачила основну проблему. Вони намагалися. Він не тиснув на неї. Це теж було підозрілим.

У неї була алкогольна залежність — наслідок нервових зривів, були проблеми зі шкірою та випадання волосся — а він з віком тільки кращав.

Були конфлікти через вищеописані причини, холодні війни, конфронтації та бойкоти. Зрештою, момент, коли вже край, а людей тримає поруч фізична залежність.

Вона потім ображатиметься, але згодом відпустить. Якщо хтось зачіпає тебе, то це не лише твої проблеми, навіть якщо безпосередньо стосуються тебе. У кожного з нас свої ліміти, свої страхи і принципи. І що далі, то зрозуміліше, що в принципах і страхах нульовий глузд. Маючи принципи, ми маємо обмеження. Вибір людини є вибором людини. Пробачати чи злитися немає сенсу. Просто відпускати.

Андреа не розуміла чи не хотіла більше розуміти. Коли це стало нестерпним, то сама попросила його піти.

Вона довго намагалася бути непомітною, це маскування їй вдавалося добре і вберегло від потреби замикатися в обмеженому просторі. Та й навряд співробітники чи кілька друзів, що їх вона теж втратила через зосередженість на Мілані, якимось чином помітили б зміни, та якби й помітили, навряд чи схотіли б слухати причини. Утім, вона вбиралася в темне, намагалася уникнути необов’язкових контактів: замовляла їжу додому чи вдавала іноземку.

Її переповнював страх власного тіла, помітні ознаки старіння й відмирання, часом вона намагалася сховатися, п’яною — висміяти себе, а інколи хотілося вийти оголеною на центральну площу і дозволити чинити над собою все, кому і що б не заманулося: чи то перевірити рівень людської жорстокості, чи передчасно повернутися в клініку до колег із сусіднього відділення.

Тому вона почергово дозволяла прогресувати своїй надуманій агорафобії, шукаючи справ, які могли б затримати її вдома: відеоуроки оріґамі, старі американські серіали чи просто домашні клопоти, які створювали видимість зайнятості.

У певний період її навпаки відволікали походи на ринок, деталізація вибору продуктів, порівняння цінової політики супермаркетів-конкурентів, турецькі, японські й польські крамнички. Шопінґ її розвіював, як і безглуздий перегляд телебачення, читання інструкцій побутової техніки, вивчення гороскопів.

Андреа затіяла ремонт, який закінчився замовленням фарби, купила дюжину картин сучасних художників, здебільшого через вроджену доброту, заходилася піклуватися про домашні рослини, але вони не надто оцінили її турботу. Андреа стала справжнім експертом з починань. Господи! Чого не зробиш, аби не мучитися буденністю життя!

Не змінюються лише відбитки пальців і група крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених аналізу, від необов’язкових зобов’язань і людей, яких штучно впускаєш у життя — з відчаю, смутку чи через випадок. Андреа давно марила безтурботністю: не піднімати слухавку, не сплачувати рахунки, не виправдовувати слабкості... Ба простіше — не відповідати власним очікуванням. Знайти причину відмовляти чоловікам (одягати погану білизну як внутрішній стоп); знайти спосіб не хотіти їх (прочитавши східні методики); навчитися забувати його в місті, що скрізь нагадує про нього. Але нічого не дає результату, і тішать нечасті конверти з Арґентини й бажання спакувати речі та й поїхати першим рейсом.

Мілан приходив, аби падати дедалі нижче... Колись кожна зустріч була для неї шансом, вона вірила, що звичка, її ніжність чи бодай найменші спогади схилять його повернутися. Тому вона вкладала зачіску, завжди робила макіяж і про всяк випадок голила ноги, вона хотіла завжди бути для нього красивою. Згодом кожна нова зустріч ставала новим шансом поставити крапку, яка натомість викликала рецидив, і вона знову шукала компромісів, вигадувала теорії та провокації. Це патологія. Усіх дешифрацій імовірних причин. Це були формальності — як причини, так і останні зустрічі. Він заходив сплатити рахунки, перевірити пошту й залишити гроші. Його процес набуття громадянства затягувався, але цивільний шлюб і формальне спільне проживання були необхідні для звіту. Вона не хотіла створювати йому проблем.

— Усе гаразд, — відповідала Андреа, не підводячи очей. Бо найважче було усвідомлювати, що й причин не було, і їх не було — насправді, кохання не було, і це вона, зрештою, прийняла. Було лише його бажання отримати німецький паспорт.

Якось дядько написав їй, що завжди настає момент, коли людина перестає боятися втрат. Загартовує життєвий досвід або ж просто набутий імунітет. Зізнавався, що теж колись кохав одну жінку. І дуже боявся втратити її. Дуже. Через це, зрештою, і втратив. Але після цього прокинувся живим. І життя тривало: «Я не боюся зради. Колись би це завдало болю. Але я більше цього не боюся. Це не страшно. Неприємно, але це не був би кінець. Я б міг спокійно пережити все».

Тоді вона думала, що він розуміється на коханні й залежності. І вірила йому. Хоча чим тут пишатися: втратою чутливості? Шкода, що не дозволяла собі лайливих слів — ті були б доречними.

Його втомив гамір міста, утомили вивіски аеропортів, мультимовне середовище, правила етикету й діловий стиль. Віднедавна це все стало набридати. Хоча останній день був цілком успішний. Його компанія співпрацювала з мережею німецьких банків, і йому вдалося домовитися про черговий аутсорс-­проект і ділові відрядження спеціалістів східноєвропейського ринку. Насправді він багато встиг за останню поїздку і цілком заслужив на келих французького вина, смачного, хоча й не зовсім доречного в Берліні. Його захоплювала технологія в усіх проявах: обчислення інформації, безпека користувача, швидкість виконання операцій. Йому подобалося бути свідком революції, почасти торкнутися майбуття. Хоча і робити це за методом вотерфоллу[2]: поступово крокувати, а не кидатися. Але все-таки це вже набридло.

Деніелу набридли відголоски особистого життя, короткочасні інтрижки, які потім закінчуються відвідинами уролога, перемоги — спочатку для самоствердження, потім за звичкою, — узалежнення від жіночого тіла та колекційний максималізм. Усе це набридало, але міцно тримало його. Жінки були красивим доповненням інтер’єру, доказом успішності, інколи — натхненням, частіше — засобом розрядитися. Мультифункціональне створіння, допоміжне в усіх твоїх потребах за умови правильного користування. Останнє він вивчив досконало, а багато натомість не вимагав. Здається, жінок найбільше не люблять саме ті, хто від них найбільше залежний. Йому багато чого не подобалося в жінках, наприклад вимогливість, керована гендерними мотивами, або ж надмірна наївність як спроба маніпуляцій. І хто б міг подумати, що, керований гедоністичними поглядами, переповнений аморальним вантажем, скепсисом найвищого рівня, він панічно збиратиме речі, щоб переїхати до неї...

Будь-якій закоханості можна запобігти, вчасно зупинившись. Він знав це і практикував ідеально. Але завжди помічаєш якісь дрібниці, недоліки чи особливості, які зачіпають. Наприклад, її звичка раз

1 ... 5 6 7 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні наших побачень», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні наших побачень"