Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мій маленький будиночок.
Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.
— Осінь, — промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, комп’ютер. Холодна підлога. Пил на склі.
Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:
— Заходь.
Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.
— Не бійся, — сказала я. — Тут я живу.
Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.
— Ти не живеш тут…
Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.
— Авжеж, — мовила я. — Я не живу тут.
— Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.
Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.
— Твоя правда, — сказала я.
Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.
Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.
І Макс, який спав у своєму ліжку.
Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня дев’ятого поверху.
Я збудила його, доторкнувшись до чола.
— Доброго ранку.
То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.
— Можна залишити його в тебе?
— Залишай, — відповів Макс.
Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.
— Ти був чудовий, — мовила я.
— Ти теж, — натомість моєї маленької брехні.
— Бувай?
— Побачимось.
— Авжеж, — сказала я.
— Таксі, — я піднесла руку.
— Одвезіть мене додому.
Навряд чи хтось мене там чекав.
Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.
— Добридень, квартирко.
— Добридень, Крихітко.
— Попоїсти та вмитися, — мовила я.
А через двадцять хвилин:
— Побажай мені…
— Я тебе чекатиму.
Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.
Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.
Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.
Людино-пацюки з отруйною слиною та жовтими іклами.
Пожильці підземелля, де ніч ніколи не минає.
Отак.
Розділ 2Я вийшла з дому й озирнулася. На ґанку міг стояти хто завгодно — хоч янгол, а хоч звір.
Іноді самотність обертається на помсту.
Помщається думкою прожитим дням. Думкою про те, що цього дня могло й не бути. Що ти долучаєш його до тих, коли ладна була віддати все, тільки б не бути самій.
Самотність. Стара недобра дівка:
— Я не змогла. Може, ти зумієш…
Стара дівка, спаливши пудру та тіні для повік.
— Ось бачиш, ти знову одна…
Безлюдний ґанок, усипаний листям, обвитий плющем, із мотузочком для дзвоника. То хоч із пляшкою молока та пакою не забраних мною газет.
А може, це просто осінь? Пізній-пізній біль?
Отак:
……………………у теплі його затишних долонь…..
…………….
Отак?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга», після закриття браузера.