Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моє дослідження зосереджене на прозі семи письменників, які належать до вісімдесятників: Володимир Діброва, Юрій Іздрик, Костянтин Москалець, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Євгенія Кононенко та Юрій Ґудзь. Поза тим, що їхня проза створена в межах вищеозначеного періоду і у своїй творчості вони зображують українських інтелектуалів, це — одні з провідних авторів у сучасній Україні, а навколо їхніх творів раз у раз спалахують найбурхливіші суперечки у сучасній українській літературній критиці. Усі ці письменники дістали дипломи з різних галузей у радянських вишах, однак стали відомі у 90-і роки насамперед як автори творів красного письменства. У переліку прозових творів, на яких базується моє дослідження, — «Бурдик» Володимира Діброви; «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби» і «Воццек» Юрія Іздрика; «Вечірній мед» Костянтина Москальця; «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко; «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» Юрія Андруховича; «Імітація» Євгенії Кононенко; і «He-Ми» Юрія Ґудзя. Хоча зосереджусь я в основному на цих прозових творах, однак у моєму розгляді згадуватимуться й інші твори цих письменників, а також тексти, створені іншими українськими письменниками пострадянської доби.
У своєму аналізі цих прозових творів я брав до уваги три явища, чи тенденції, якими ознаменувалося перше десятиліття пострадянської української прози — ейфорія, хаос і спільнота. Кожна з них розглядатиметься окремо в частині 1 (Ейфорія), частині 2 (Хаос) і частині 3 (Спільнота). Попри це, важливо підкреслити, що всі три явища часто можна простежити у рамках певного прозового твору, іноді навіть у межах одного конкретного фраґмента одного з цих творів, з рухом убік спільноти, викликаним конфліктом, який спричинило співіснування перших двох тенденцій. Вони становлять три ключові тенденції, які разом формували динаміку літературного процесу, характерну для вісімдесятників у цей період. У цих трьох частинах я визначу проблеми, які штовхали вперед цей літературний процес, і розгляну дискусії, що спалахнули з огляду на розвиток цього процесу. Мій аналіз буде зосереджений на особливостях побудови ідентичності українського інтелектуала пострадянської доби в цих прозових творах і на взаємозв’язку між цими інтелектуалами і суспільством. На цей зв’язок ми окремо звернемо увагу в трьох розділах, які всі разом мають назву «Нові прототипи українського інтелектуала у пострадянській українській прозі» — вони вміщені у 1-ій і 2-ій частинах; саме тут буде показано, який внесок завдячує вісімдесятникам українська література, а саме винайдення трьох нових різновидів українського інтелектуального героя у їхній прозі, створеній у цей період. Два таких прототипи, «хвацький перфомансист» і «посол на Захід», є ейфорійні герої, які з’являються суголосно змальованій ейфорії сучасної української літератури. Третій прототип, «хвора душа», — це зневірений герой, який з’явився в результаті хаосу, що охопив українське культурне життя в 90-х роках. Показ того, в який спосіб творяться ці вигадані персонажі, і спостереження за різними аспектами їхньої активності в рамках літературного оповідання допоможуть точніше визначити термін «інтелектуал» і місце інтелектуала в сучасному українському суспільстві. Шляхом детального аналізу цих прозових творів я визначатиму основні події в українській літературі 90-х років і покажу, що саме інтелектуал як протагоніст є одним із ключових персонажів, завдяки якому твориться пострадянська українська ідентичність.
Частина І. Ейфорія
Останні кілька років існування Радянського Союзу та перші роки української незалежності в українській культурі були ознаменовані «ерою фестивалів», на якій заявили на повен голос про себе представники різних сеґментів українського культурного простору. Низка масових святкових заходів дозволила широкій громадськості ближче познайомитися з культурними здобутками кількох поколінь неофіційної української культури, що нарешті вийшла з підпілля. Долучилися до цих зустрічей і колишні дисиденти, які постраждали від Комуністичної партії, а також ті, хто в минулому провадив помірковану політику партії у сфері культури, але наразі з тим таки завзяттям поширював націоналістичні гасла. Старі українські інтелектуали, деякі з яких мали неабиякі успіхи за радянської системи, в цілому вітали незалежність України, але побоювалися певних наслідків, до яких неминуче привело б подальше розширення доступу до західного світу. Західний меркантилізм і поп-культура (з її найяскравішою представницею, рок-музикою) змінювали тон і колорит культурних заходів в Україні. Реаґували і звикали старі інтелектуали по-різному. Дехто покладав гріх на рок-музику, вважаючи, що вона загрожує українській культурі, і вбачаючи єдиний порятунок для високого мистецтва, на яке важила капіталістична культура, у тісних зв’язках з урядом[28]. Інші відгукувалися на комерціалізацію мистецтва і їхню власну майбутню недоречність у культурному житті, з нервовим сарказмом[29]. Утім, нове покоління інтелектуалів, вісімдесятників, прийняли ці зміни і користувалися з нагоди вийти, за підтримки сімдесятників, на вулицю, а звідти на сцени фестивалів. Натхненні груповими інстинктами виживання, що у небезпеці репресій об’єднували сімдесятників, а також під впливом безкомпромісного духу своїх художніх поривів, вісімдесятники — за словами Вадима Скуратівського, «це перше в українській історії покоління, справді свобідне»[30] — взялися першими піднести прапора змін в українській культурі, тільки-но з’явилася така можливість. У цей час виникло кілька літературних угруповань вісімдесятників, — зокрема, «Лугосад» і «Пропала Грамота»: разом з рок-групами та іншими виконавцями вони з’являлися на всіляких
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.