Читати книгу - "Чорне і сріблясте"

Коли Емануеле вперше пішов до дитячого садка, з ним були я, Нора і пані А. Першого дня у початковій школі дитину, проте, могло супроводжувати лише двоє родичів, і тоді залишитися надворі випало мені. Емануеле не заперечував, коли хтось ненароком називав його Бабетту «бабцею». Пані А., звісно, відчувала, що тримає ніжне серце нашого сина у своїх руках, і так воно, по суті, й було.

Тож можна уявити наше розчарування, а чи й замішання після того, як у перших числах вересня 2011-го року, коли пані А. потрібна нам навіть більше, ніж завжди, щоб як слід підготуватися до початку нового навчального року, вона заявляє, що твердо вирішила більше до нас не ходити.

— Можна поцікавитися, чому? — питає Нора, тієї миті радше роздратована, ніж прикро вражена. Адже якщо ти працюєш, то завжди існують певні норми, яких треба дотримуватися: попереднє повідомлення, надісланий поштою лист про намір звільнитися, вірність своєму слову.

— Бо я втомлена, — відповідає пані А., проте її тон свідчить про те, що вона швидше сердита.

Телефонна розмова закінчується якось похапцем: вісім років співпраці, можна сказати навіть, спільного життя, перекреслено під розпливчастим приводом утоми.

І вона справді більше не приходить. З-поміж нас трьох тільки Емануеле ще не з’ясував, що в людських стосунках немає нічого вічного. І він єдиний ще не знає, що далеко не завжди це — недолік; втім, ситуація доволі складна, адже нам треба якось сказати, що його няня ні сіло ні впало вирішила більше про нього не піклуватися. Побачити у цьому якісь переваги досить важко. Ми з Норою тримаємо паузу, і через тиждень він сам запитує:

— А коли прийде Бабетта?

— Зараз вона прийти не може. Йди переодягнися у піжаму.

Проте ми й самі, ображені та налякані домашнім господарством, яке зненацька звалилося нам на голову, запитуємо себе, що ж трапилося насправді і де ми припустилися помилки. Тільки про це ми без кінця й говоримо, ніби двійко сиріт, і нарешті визначаємо для себе найімовірнішу — принаймні так нам здається — причину, через яку збунтувалася пані А. Днів за десять до тієї телефонної розмови на панелі кодового замка біля вхідних дверей до нашого будинку з’явилося написане від руки друкованими літерами оголошення. Жінка, яка винаймає гараж, суміжний із нашим, просила невідомого розтелепу, який наполовину вивалив її механічні ворота, знайти мужність і зголоситися. Та картка так і висіла там, скрутившись від вітру, і ніхто вже й не звертав на неї уваги. Нора заприсягнулася мені, що ніяк до цього не причетна, бо добре розуміла, що у списку підозрюваних вона — одна з перших, не лише з огляду на розташування гаражів, але й через свою манеру водити авто, м’яко кажучи, не надто уважно. Крім нас двох, нашим гаражем користувалася тільки пані А. Щоб не згодовувати щодня паркомату гори монет, вона після того, як я їхав зранку на роботу, ставила своє авто на місце мого. Я запитав, чи то не вона, бува, зачепила сусідчині ворота: якщо й так, то там, звісно, нічого серйозного, і в будь-якому разі всі витрати я відшкодую. Пані А. ледь обернулася: «Ні, то не я, уяви собі. Та вона сама їх, певно, і поламала, ти ж бачив, яке в неї машинище».

— Ось, це воно! — каже Нора, переконуючи і себе, і мене, що нам нарешті вдалося з’ясувати, в чому річ. Ми лежимо в ліжку, одинадцята вечора.

— Звісно, так усе й було. Ти ж знаєш, яка вона помислива.

— Отже, в ті ворота в’їхала таки Бабетта.

Та Нора лише цитькає на мене:

— Що нам до тих воріт? Треба їй зателефонувати.

Тож наступного ранку, у перерві посеред заняття на тему теорії груп, під час якого мені, судячи зі сторопілих поглядів учнів, бракувало зосередженості більше, ніж зазвичай, я телефоную пані А. Вибачаюся за те, що минулого разу розмовляв із нею різко й у чомусь звинувачував, одне слово, поводився не зовсім делікатно, і запевняю: якщо саме через це вона не хоче більше у нас працювати, то я її розумію, але ми прагнемо все залагодити. Згадую при цьому й Емануеле, який страшенно за нею сумує.

— Гараж тут ні до чого, — перебиває мене вона. — Просто я якась зовсім виснажена, я ж вам уже сказала.

І саме наприкінці тієї розмови, коли ми маємо вже ось-ось дещо набурмосено попрощатися, я вперше чую її кашель. Кашляє вона не так, як то буває під час зміни пір року, навесні чи восени. Кашляє гостро й аж задихається, наче хтось задля розваги то стискає, то відпускає її трахею.

— Що це з тобою? — питаю я.

— Та от ніяк не мине цей кашель.

— Ти ходила до лікаря?

— Ні, але піду, таки піду.

Дезертирство пані А. стає помітним у нашій оселі дуже скоро; про нього свідчать численні ознаки занедбаності, а насамперед — Норин письмовий стіл. Стоси паперів, які й раніше здіймалися вгору, ніби якісь середньовічні вежі, тепер уже