Читати книгу - "Холодна Гора"

Радянське культурне життя було тимчасово паралізоване, і воно вже ніколи повністю не поновилось і не вирвалося з-під влади ДПУ. Контрольні органи пильно стежили за наявністю «троцькістської контрабанди» в кожній новій літературній чи науковій публікації. Якесь випадкове висловлювання могло стати фатальним для автора. Багато радянських письменників поповнили концентраційні табори. Інші, боячись репресій, припинили свою творчість. Ще інші у виборі своєї тематики тікали в далеке минуле, уникаючи щонайменших натяків на сучасність. Звичайно, були й повністю безпринципні письменники, які виконували «соціальне замовлення», тобто писали те, чого вимагала від них правляча верхівка. Вони знов і знов змінювали свої переконання, проклинали сьогодні те, що вчора було для них святим, та й то лише для того, щоб назавтра знову відмовитись від сьогоднішніх переконань. Писати під диктовку стало для них звичним, але звело нанівець цінність їхніх творів. З’являлись книжки, що не були вже продуктом художньої творчості, а лише коментарями до чергової постанови партійного з’їзду. Прості люди перестали їх читати.

Навіть природничі науки тяжко страждали від диктату НКВС.

Терор паралізував усяку творчість. У часи перших п’ятирічок радянський уряд не шкодував ні грошей, ні енергії на створення великої мережі наукових закладів. Наука була викоханою дитиною радянського суспільства. Але «чистка» зробила свою справу й тут. Багато найталановитіших учених були заарештовані, а їхні колеги, котрі лишилися на свободі, були настільки залякані, що припинили будь-яку роботу над актуальними дослідженнями, зайнявшись рутинними, але безпечними для життя питаннями.

Арешт П’ятакова був сигналом для початку «чистки» радянської індустрії, а арешт заступника Наркома шляхів сполучення Ліфшиця зіграв ту саму роль на транспорті. Спеціальний підрозділ ДПУ взяв під свою опіку залізницю та інші види транспорту й за короткий час повністю дезорганізував реконструкцію, розпочату Л.М. Кагановичем. Сам Каганович, народний комісар, не знайшов у собі відваги захистити своїх працівників та службовців від ДПУ, подібно до того, як його колега по Комісаріату оборони маршал Ворошилов не зміг уберегти своїх офіцерів.

У ході підготовки процесу проти Бухаріна й членів правої опозиції до лап ДПУ потрапили й селяни. Мільйони їх заповнили в’язниці. З селянським фаталізмом вони негайно підписували все, чого вимагали від них слідчі й рушали в переповнених вагонах до концентраційних таборів далекої Півночі. Вони не робили жодної спроби посперечатися зі своєю долею, не цікавились навіть, за що їх знедолено, бо, власне, були призвичаєні до того, що хтось десь вирішує їхню долю. Мало хто з них висловлював обурення. Були то селяни нової формації, продукт соціалістичних перетворень на селі, колгоспні активісти. Решта сприймала все, що з ними сталося, так само, як би вони сприймали землетрус або повінь, тобто як здійснення «волі Божої», і мало цікавилися причинами.

Жертви «чистки» були серед усіх народів Союзу, але національні меншини були особливо упослідженими. В усіх великих містах Союзу жили невеликі групи, які мали своїх одноплеменців у інших республіках і навіть за кордоном. Німці мали свою республіку на Волзі, вірмени — свою на Південному Кавказі, узбеки — в Центральній Азії. Батьківщини груп латвійців, литовців, фінів, греків, болгар, поляків, персів та китайців знаходилися поза Радянським Союзом. Групи цих людей століттями жили розсіяними по російській території й не піддалися асиміляції. Доки вони жили разом у аграрних колоніях, подібно німцям у південній Україні, то трималися своїх національних традицій і способу життя. Ленінська національна політика не тільки дала можливість усім пригніченим народам царської Росії самовизначитися на теренах їхньої осілості, але й забезпечила культурну автономію малим групам, розсіяним серед інших народів. Це дало їм не тільки власні школи, клуби, національні театри, де вони слухали вистави їхньою рідною мовою, але й також рівність перед законом. У перші роки після революції не хто інший як Сталін був Народним комісаром у справах національностей і під ленінським керівництвом здійснював цю розумну і далекоглядну політику, що поклала край національним утискам та об’єднала народи в їхній боротьбі проти царизму. І ось тепер усі ці національні меншини були ліквідовані за наказом Сталіна. Всі чоловіки були заарештовані, жінки вислані з європейської Росії до азіатської, а дітей часто здавали до дитячих будинків ДПУ. В такому провінційному місті, як Харків, жило близько 600 вірмен. І ось одного осіннього дня 1937 року було арештовано понад 300 чоловік, а чотирма тижнями пізніше — решта. Були то, в основному, чистильники взуття, шевці та дрібні крамарі. Довгий час не могли вони зрозуміти, з якої причини опинилися у в’язницях НКВС. За вірменами рушили латиші й німці, за ними пішли греки й болгари, які жили в південній Україні, — найкращі городники країни. Потім прийшла черга поляків і литовців, фінів і естонців, азербайджанців і персів, узбеків і китайців та багатьох інших маловідомих етнічних груп. Складається враження, що ДПУ у своїх акціях ставило собі за мету расову чистку російських міст.

Усі ці люди мали стати «шпигунами», як того хотіло ДПУ. Німці, поляки й латиші шпигували на користь Гітлера. Китайці, корейці й монголи на користь Японії. Вірмени, ассірійці та перси віддавали перевагу британській «Інтелідженс сервіс». Тут ДПУ дотримувалося своїх порядків. Мої китайські співкамерники — бідні пральники — гірко скаржилися на вчинену їм НКВС національну кривду, за задумом якої вони мали бути «шпигунами» Японії — одвічного ворога їхньої вітчизни. Вірмени в кабінетах слідчих без будь-якого протесту «зараховувались» на службу до британської розвідки.

До в’язниць рушили мільйони простих людей з міст і сіл. Людей, які ніколи не мали нічого спільного з політикою і які завжди були лояльними до будь-якої влади, аби тільки вона їх не дуже утискувала. Ці люди рідко брали участь у масових рухах і робили це лише на крутих віражах історії. У звичайні ж часи працювали, народжували дітей та порались на своїх городах. Вони голодували, коли голодував край, втішалися, якщо справи в державі йшли на краще.