Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дім з вітражем 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім з вітражем"

367
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дім з вітражем" автора Жанна Слоневська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 56
Перейти на сторінку:
вже багато років не розмовляла. Та, яка проти її волі стала співачкою і всупереч її життєвим ідеям боролася за незалежну Україну. Таким чином кошик із брудною білизною став ще одним ярусом барикади, яку Прабабка і Мама роками вибудовували між собою.

Тоді ж Прабабка взяла за звичай залякувати мене лінгвістично. Чекала в передпокої, перекриваючи мені шлях власним тілом.

— Ніде не говори голосно по-російськи! — повчала вона. — Незчуєшся, як затягнуть у порожню браму і закатують!

Наступного разу запитала, чи я знаю напам’ять «Заповіт» Шевченка.

— Ловлять жінок і дітей, тягнуть у скритне місце і наказують читати напам’ять. Якщо помилишся, зґвалтують і закатують.

Я не боялася, бо не могла собі уявити вуличну контрольну з української літератури, мені не вірилося, що поезію можна поєднувати з насиллям.

Увечері того дня, коли тіло Мами, загорнуте в синьо-жовтий прапор, принесли додому, Прабабка закинула ритуал замикання вхідних дверей, вона навіть не зачинила їх як треба. У цьому був знак капітуляції: Прабабка так старалася, а «вони» знову прийшли і зруйнували цілий її світ. Маму поклали в середній кімнаті на столі, по боках запалили довгі свічки. Розтоплений віск залишив на дубовому паркеті світлі сліди. Набагато пізніше я дізналася, що Абі довелося підкупити кількох офіційних осіб, щоби не робили розтину і не затримували тіло в морзі — це вдалося завдяки її зв’язкам у медичному світі, як лікарка вона колись була затребуваною.

Та все ж невтручання КДБ Абу вразило. Могло здаватися, що «вони» тепер подбають про те, щоб затерти, перебрехати або затушувати смерть, яку самі ж спричинили. Той постріл був недоречністю, звідки не подивись: мало того, що невлучний, він іще й пролунав для Львова немов дзвін, який наказував тим нечисленним, хто ще вагався, вийти на вулиці. Нічого кращого Мама не могла би для себе бажати (інша річ — Аба, я чи Прабабка). У перші дні після пострілу всі говорили про обставини цієї смерті: про нелегальну маніфестацію біля Клумби, де вимагали вільних виборів, про снайпера, який зачаївся неподалік, на даху будинку, в якому до війни розташовувалася прекрасна кав’ярня «Віденська». Вважали, що снайпер отримав наказ стріляти в Чорновола, але Маріанна так енергійно рухалася в кузові машини, який слугував трибуною, що закрила відомого дисидента собою. Було використано пневматичну зброю, тому ніхто не почув пострілу, але побачивши криваву пляму, що розквітала на бежевій сукні співачки, частина людей почала втікати. Вячеслав Максимович продовжував мітинг. Він був призвичаєний до смерті — не в сенсі якоїсь внутрішньої байдужості, а в силу загартованої за літа в таборах незламної відваги: колишні співв’язні навіть називали її «патологічною». У натовпі знайшовся лікар, Чорновіл передав Маріанну під його опіку — і продовжив мітинг. Його намагалися заступити собою від куль і навіть силоміць стягнути з вантажівки. Однак пострілів більше не було — і досі ніхто не знає, чому. Так чи інакше, але того дня Чорновіл дістав від Мами в подарунок додаткові десять років життя. Припускаю, що він згадав про це в дев’яносто дев’ятому, в момент, коли у його машину на бориспільській трасі врізалася вантажівка.

Інші теж пам’ятали, але недовго. У перші дні люди говорили і кричали, дзвонили і приходили до нас — це так сильно мене дратувало, що я ціпеніла від люті, змішаної з безпорадністю; і навіть через багато років, коли я бачила, як зі свічки накапує на підлогу рідкий віск, до мене повертався цей стан. Усупереч традиції, яка наказувала ховати на третій день після смерті, похорон призначили на наступний день, і навіть, як не дивно, ніхто не став на заваді, коли Аба почала залагоджувати місце на Личаківському кладовищі — в найважливішій некрополії Львова. Щоправда, у вісімдесятих роках там іще не забороняли ховати померлих, але вже тоді це потребувало численних спеціальних дозволів, які Абі вдалося роздобути воістину блискавично. Звичайно, маніфестацію, на яку перетворився похорон, брутально розігнали, звичайно, хтось «від них» прийшов до директора Опери і діймав його питаннями про Маріанну, звичайно, протягом наступних місяців хтось раз за разом ліквідовував грубезний шар штучних квітів, який щодня наново вкривав могилу. З останнього я навіть раділа. Ковдра із жовтих пластикових нарцисів ображала мій естетичний смак, до того ж мені здавалося, що вона ще більше відділяє мене від Мами. Потім із цим теж дали собі спокій, і надалі квіти вже так і залишалися на кам’яній плиті. Осінь прикрила їх ковдрою з листя.


З першого ж дня Аба чекала, що її викличуть «куди треба». Пізніше вона зізнавалася мені, що уявляла такий візит десятки тисяч разів. Вона призвичаїлася до думки про це з раннього дитинства: коли їй було сім років, вона жила в Ленінграді, й убили її батька, а коли їй було під шістдесят, вона жила у Львові, й убили її доньку. Між першою і другою подією вона не переставала «їх» ненавидіти, а також більш чи менш відверто це виявляти. Коли в сорок четвертому Аба — ще дівчинка-підліток — потрапила у Львів, то вирішила стати одноособовою організацією руху опору: сама робила і розносила людям по поштових скриньках листівки, у яких було написано, що Сталін — злочинець. Я досі не розумію, чому її ніколи не спіткали за це ніякі репресії — у мене нема на це іншого пояснення, крім особливої опіки ангельських сонмів. «Сірий будинок» на Дзержинського вона відвідала тільки раз, невдовзі після смерті Сталіна: дошкуляла «їм» офіційними запитами з питаннями про долю свого батька. Йдучи «туди», вона видалила, вивела зі свого обличчя ненависть, покрила його, немов полотно, новим ґрунтом, намалювала на ньому зовсім інший вираз — і все це заради того, щоб вирвати з «них» хоч якусь інформацію. «Там» її прийняв майор із цинічною кривою усмішечкою. Він тримав справу її батька — та, попри всі прохання, так і не дав їй папку до рук. Загадково заявив, що батько помер «десь на півночі». Додав також, що тепер вона не мусить носити тавро доньки «ворога народу»: жертв сталінського терору було реабілітовано. Вона й далі не знала ні дати, ні місця смерті батька: «вони» дуже старалися, щоб люди роками жили в тіні своїх немовби напівубитих рідних.

Зовсім інакше сталося з Мамою: її смерть засмоктало у порожнечу, вона провалилася в щілину між епохами. Тепер

1 ... 5 6 7 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім з вітражем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім з вітражем"