Читати книгу - "Сім стихій"

Мабуть, це можна назвати інтуїцією. З’явився хисткий здогад, що у повідомленні ніби чогось^ бракує: ні, не могла історія міжзоряного рейду звершитися так просто і буденно. І чому не показали ні зразків ґрунту, ні «перших живих організмів рослинного походження»?

…Поллукс і Кастор, два головних світила Близнят, що перебувають від нас за десять і чотирнадцять парсеків. У день другого відкриття Близнят ми говорили про них з Енно, навіть прогулюючись на вельботі. Того ж вечора із зоряного атласу я дізнався про місця, з яких занесло до нас гостя. У кружалі світла від лампи поставали обриси тварин — кита, ящірки, лева, ворони, рисі, змії, обох Ведмедиць — Великої й Малої. З дивної забаганки астрономи вознесли на небо і почали писати мережаним прописом: птицю Фенікс, Летючу Рибу, Голуба, Лисичку, Вовка, Лебедя, Орла, Дельфіна, Малого Коня. Всього вісімдесят вісім сузір’їв. У цьому небесному звіринці геть загубилися великі й малі тіла. І міфічні Кастор та Поллукс. Поллукс — нічим не примітна оранжева зірка. Зате Кастор! Під одною назвою приховується аж шість світил. В цьому хороводі спочатку роздивилися двох гарячих велетнів — Кастора А і Кастора В. Вони такі близькі один від одного, що розділити їх можна лише у телескоп. Кожен із цих велетнів наче дволикий Янус: це з’ясовано через спектроскоп (навіть телескоп тут не допоможе). Обидва Кастори — подвійні зірки, але відстані між ними як на галактичні мірки такі мізерні, що їх легко виразити просто у кілометрах. Десять мільйонів кілометрів. Це у шість разів менше за відстань від Сонця до Меркурія. Як справдилося випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали Ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил.

А неподалік від подвійних велетнів причаїлася порошинка — Кастор C. І це теж дві розжарені кулі, які розділяє всього два мільйони кілометрів. Не поспішає Кастор C у своєму бігові по орбіті: нікому ще не вдавалося взнати швидкість його руху навколо тієї невидимої точки, яка озветься загальним центром тяжіння. Можливо, період його обертання близько двохсот тисяч років, а можливо, і ще більше.

Саме до цих химерних шести зірок і було послано космічний зонд. Сорок п’ять світлових років — не так уже й багато. Навіть для автоматичного корабля з минулого століття.

Але ж і добрячий жарт утнули зі мною у редакції! (Жарт, правда, ненавмисний.) Поки я оформляв відрядження на «Гондвану», поки уточнював план публікацій, поки клопотався і радів, що дістав можливість прогулятися по Тихому океану — весь цей час космічний зонд наближався до нашої планети і ніс свою незвичайну здобич. Скільки води збігло відтоді, як він вирушив до сузір’я Близнят, туди, де ледь видимими світлими порошинками миготять такі ж сонця, як наше, з планетами, і де відкрилися світи, на яких є вода, повітря, життя! А ракета плинула, плинула, забутий серед зірок човен…

Перший нарис в «Океані» про космічні форми життя-це, звичайно, сенсація. І нехай уже всі чули, і нехай факти відомі й нові об’ємні фотознімки дістати непросто, але якщо цей найперший нарис зробити добряче, то вам він і лишиться у пам’яті. І вся ця півторасотрічна історія забутого польоту на забутому космічному кораблі допотопної конструкції — теж. І з’явиться потім багато книжок, і багато статей, і багато фільмів, але художній нарис зостанеться першим живим словом про мандрівку, рівнозначної якій ще не було.

Я ще раз перевів стрілку фону назад і переписав майже все повідомлення. І лишив на пам’ять копії знімків та об’ємних кадрів.

Треба зайти до Ольховського, вирішив я вранці. Однак коли? Зараз? Пізніше?.. Я з’єднався з ним, проте він був зайнятий. А втім, що я йому скажу… Кілька днів тому, коли я вмовляв його взяти в експедицію саме мене, то так розмалював йому мою давню любов до моря, що в його сіро-синіх колючих очах з’явилося щось навіть по-батьківськи турботливе. Мою долю було вирішено, як мені тоді здалося, успішно для мене. А тепер? Просити в редакції дозволу покинути експедицію?

Ні, мене не зрозуміють. А надто Ольховський, керівник експедиції, хоча просити дозволу саме у нього й не треба.

йому й таким, як він, геть байдуже, який з океанів і на якій планеті вивчити. Різниця принаймні невелика. Знайти новий вид метелика де-небудь на острові Маврикій для біолога те ж саме, що для філателіста натрапити у своїй колекції на дуже рідкісний різновид марки з того ж острова. Усе це я знав добре, але збагнути не міг. Щось вислизало від мене, і я завжди був з такими людьми трохи насторожений.

А ще хіба не я казав Ольховському, що саме про таку експедицію, яка не відкриває ні нових островів, ні навіть підводних вулканів, я давно мріяв? Справді, де ж набратися нових западин на дні океанів, коли останню з них занесено до морського атласу ще сто років тому?

Життя — це п’ята стихія. Так вважає Ольховський. І пізнати її не так просто, як чотири перших стихії древніх — вогонь, землю, повітря, воду. Надто коли за це не братися всерйоз. У нього все мало вигляд логічний і переконливий, у цього чоловіка, який мимоволі викликав у пам’яті образ древнього мудреця на ім’я Діоген. Тільки той, здається, був трохи врівноваженішим. Жив у великій бочці, а коли Олександр Великий запитав у нього про заповітне бажання (треба вважати, для того, аби вволити його одразу ж, на місці), то мудрець відказав монарху: «Відійди від мого житла і не застуй сонця».

В Ольховського була «Гондвана». Корабель, дім, лабораторія. Правда, для нього вона була замалою, всього тридцять тисяч тонн, однак більший тоннаж не дозволено. При бажанні він завжди міг знайти втіху в історичних паралелях.

Окрім «Гондвани», моря й океани борознили численні «Пікари», «Одіссеї», «Садко», «Наутілуси». «Море легше висушити, ніж дослідити», — сказав мені Ольховський під час нашої першої зустрічі і лишив мене на борту.

Ні, я мушу бути на кораблі. Справи позаземні