Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лемберг. Під знаменами сонця 📚 - Українською

Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лемберг. Під знаменами сонця" автора Ганна Хома. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 100
Перейти на сторінку:
навіть мовчазні свідки-хмари, що почали потроху розходитися над ставом, дивувалися тому, що бачили.

Та ось мокра голова з’явилася над поверхнею і більше не занурювалася у глибину. Невміло, по-собачому загрібаючи воду, людина рвонула до берега.

І я зрозумів: ніщо не закінчиться. Не тут і не зараз. А може — ніколи й ніде. Не закінчиться принаймні для мене. А десь глибоко-глибоко, на денці чорної, як сажа, душі щось полегшено зітхнуло. Зовсім тихесенько.

Обдираючи руки об гальку і щохвилі спльовуючи воду, Ян переможно провістив:

— Ти б-бачив… бачив?.. Я п-поплив!

Він каркав щось іще таке ж розумне, коли я, за три кроки опинившись біля нього, здер із себе куртку і взявся розтирати задубіле тіло.

Тільки камінь знав, чого мені це коштувало.

Добре-таки ним теліпало, але в почервонілих очах горів тріумфальний вогонь, який не міг загасити навіть мій понурий вигляд. Його одяг я вже тримав у руках, шовкова сорочка і такі ж ногавиці, що, може, й додавали лоску, але зігріти в таку погоду не могли. Я одягнув його, а зверху накинув коц[15], який передбачливо захопив із собою — і все це без жодного злого слова.

Ян, трохи очунявши, теж підмітив у моїй поведінці не властиві мені риси і, клацаючи зубами та безсоромно висячи на мені всю дорогу до коників, хитро закинув:

— Що з тобою, Мар’яне? Невже настрашився? За моє життя? Ну ж бо, признавайся!

Він штурхнув мене в бік, і я ледве стримався, щоб не пришпилити його ліктем до камінців. Теж мені герой… підмочений.

— От тепер я б від них утік, — заявив він твердо, коли я підсаджував його в сідло.

Недоумок! Я мало не випустив його з рук.

— Правда? — зупинив він на мені змучений погляд.

— Додому час, — відповів я собі під ноги. — Шлях неблизький…

А що ще я міг відповісти?

Три тижні тому троє озброєних вершників перестріли його край лісу неподалік Поникви, куди Янек в один і той самий час по одній і тій же дорозі їздив у гості до свого опікуна, а точніше — до його доньки, з якою був заручений уже майже рік.

Перш ніж схопити, вони побавилися трохи з ним, як кіт із мишею. Навіть дозволили вирватися і дременути геть. Але дорогу йому перекрив став, на протилежному березі якого стояв палац Бохенських, той самий, схожий на замок. І якби він стрибнув тоді у воду, його б, можливо, не наздогнали по сьогодні.

Двічі недоумок! Невже б вони дозволили йому вирватися і добігти до ставу, якби точно не знали, що жертва не вміє плавати? І що в палаці-замку не буде на той час людей, бо всі зберуться біля костелу на святкову службу…

3

Я, здається, згадував, що мені всюди ввижаються вороги. Чекайте — і дочекаєтеся…

Три тижні, протягом яких я посилено вкривався нальотом пристойності й гарних манер, зійшли як з гусака вода, а з пива — пінка. Я жваво шпурнув на підлогу білюсіньку подушку, до якої ще секунду тому любенько припадав щокою, і, копнувши покривало, вилетів до коридору.

Довкруж стояла спокійнісінька, сонна тиша… Темінь тут стояла, дідько б її забрав!

Я навпомацки добрався до галереї, почекав на щось, навіщось понюхав повітря і… стрімголов скотився сходами в передпокій.

З розгону вперіщившись у перший-ліпший кут і згадавши всіх родичів з вуйком[16] Фонсьом включно, я подужав із їхньою допомогою коридор і влетів до бібліотеки на одній нозі. Друга нога, мабуть, образившись на мене і на той кут, відмовлялася працювати. Але що нога!

Вогонь підморгував мені з найближчого стелажа і, вдоволений, хрумкав сторінками.

Треба сказати, що їхня бібліотека — це таке місце, де зберігається багато непотрібного паперу. Для чого зберігається, особисто мені вияснити не вдалося.

Я підбіг до вогнедишного стелажа і спробував зрушити його з місця, бо за ним стояв ще один стелаж, а далі — ще, і якщо їх усіх підпалити, цей вогник двадцятьох таких, як я, підсмажить майстерно. Біфштекс із кров’ю. Вуйкові Фонсьові сподобалося б.

Але повірте, каміння легше за книжки. І воно не горить.

Вихопивши з каміну залізний прут, я підважив ним перший стелаж. Висока — під стелю — махіна гойднулася і, крекчучи, повалилася вперед на стіну, збивши дорогою гарну бронзову люстру і розламавши навпіл картину над каміном. Теж, мабуть, гарну, — я не став уточнювати, а рвонув на себе гардини.

Пишні, оксамитові — а я їх простими, шорсткими, зашкарублими руками — і по танцюючих жовтогарячих зміях. Як по жирних зубастих щурах. Або по сумлінню, яке нині не в моді. У таких, як я.

Пам’ятаю дим, жар, іскри і попіл. Пам’ятаю забиту ногу, якій дуже не подобалася моя біганина. Пам’ятаю воду, що лилася на мене. Більше нічого не пам’ятаю.


…Спочатку отямилося моє чуття, а вже за ним я — глибокошанований і вельмиповажний пан Мар’ян Добрянський. Правда, вшановували мене більше пси в підворіттях, а поважали круки

1 ... 5 6 7 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лемберг. Під знаменами сонця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лемберг. Під знаменами сонця"