Читати книгу - "Балакучий згорток"

— Я ж казала, що без плаща ти застудишся, — сердито буркнула Дульчібелла. — Чому ти не прислухаєшся до здорового глузду?

Папуга не звертав на неї уваги.

— Однак за кілька років, — провадив він, — Генджіст Ганнібал несподівано знайшов свій успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він побачив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І за нетривалий час дійшов висновку: це означає, що люди перестали вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним, суворим поглядом.

— Я не розумію, — зізнався Саймон і насупився. — По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

— Дурненький хлопчику, — відказав на це Папуга, — вони існують, коли люди в них вірять.

— Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати тільки тому, що ти в це віриш, — уперто стояв на своєму Саймон.

— Не тільки ти, але й безліч інших людей цього не розуміє, — сказав Папуга. — Але подумай тільки: колись ніхто не вірив у паровий двигун або у пароплав, атож? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава — і тоді… р-р-раз!

— Загуркотіло, — озвалася Дульчібелла.

— Невдовзі парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Схоже відбувалося і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але щойно люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! — і їхня популяція зникла.

— Я вже чула два удари грому! — скрикнула Дульчібелла. — Може, зайдеш усередину чи так і стирчатимеш під блискавками?

— Ой, замовкни вже! — роздратовано кинув Папуга. — Може, ти б узяла та й щось собі сплела?

— Що-що? — перепитала Дульчібелла.

— Нічого! — сказав Папуга.

— Я сплету запинало! — промовила вона. — Я завжди хотіла мати запинало!

— Невдовзі справи геть зіпсувалися, — продовжив Папуга, — і Генджіст Ганнібал мало не збожеволів: єдинорогів залишилося всього чотири пари, морських драконів не можна було відшукати ні за які гроші — це жахливо! І все тому, що в них уже ніхто не вірив.

— І як же пан Джанкетберрі зарадив цьому? — зацікавлено спитала Пенелопа.

Папуга обережно озирнувся, щоб переконатися, чи їх ніхто не підслуховує, і таємниче підніс крило до дзьоба:

— Він заснував країну та назвав її Міфологією… — хрипкувато прошепотів Папуга.

— І де ж вона? — поцікавилася Пенелопа.

— І як усе вирішилося? — запитав Пітер.

— Чекайте, чекайте, — сказав Папуга, — всьому свій час!

— Ти часом не бачив мого зразка для плетіння запинала? Га? — гукнула Дульчібелла.

— Ні! — люто відповів Папуга. — Не бачив!!! — він пройшовся вгору і вниз по ґратах клітки, заклавши крила за спину, і зупинився.

— Що ж, Генджіст Ганнібал знайшов свою Міфологію зовсім випадково: він ходив собі пагорбами і дійшов до якогось провалля. Спустився туди просто заради цікавості й побачив велетенську печеру під землею, з величезним підземним морем, поцяткованим багатьма острівцями. І тут він зрозумів: це саме те, що він шукав. Зрештою, світ скоро стане такий маловірний і такий перенаселений, що не залишиться місця під дахом навіть для справжніх тварин. То що вже казати про міфічних істот. Тож Генджіст Ганнібал став володарем цих печер і за допомогою кількох могутніх заклять облаштував свою країну і зробив її придатною для життя — навіть дуже зручною. Тоді всі міфічні істоти, що збереглися на той час, спустилися в печеру, і кожен отримав свій острів або клаптик моря, всі стали щасливіші — ось бачите, поки ми вірили одне в одного, ми були в безпеці, — Папуга замовк, витер сльози і гучно висякав свого дзьоба.

— Я ж тобі казала, що ти застудишся! — крикнула Дульчібелла. — Ти чуєш мене, чи ні? О Боже!

— Наш Уряд, якщо його можна так назвати, — правив своєї Папуга, — складався із Трьох Головних Книг (пам’ятаєте, вони вміли розмовляти) та Генджіста Ганнібала Джанкетберрі — й це був дуже справедливий, чесний і добрий Уряд. Як я вже казав, мене призначили Хранителем Слів, і моя робота полягала, між іншим, і в тому, щоб кожні сто років виходити в реальний світ, а потім звітувати про те, що там діється. Отже, ми з Дульчібеллою саме зупинилися в мого двоюрідного брата, що живе в Індії. Він знається з Махараджею Джайпуру. Уявіть собі, він — жахливий сноб із закордонним паспортом, роллс-ройсом і всіляким таким, але він тримав мене в курсі найсвіжіших подій на Далекому Сході. Як би там не було, ми повернулися з цієї подорожі, та як ви думаєте, що ми застали?

Діти мовчали, затамувавши подих.

— Ми застали, — сказав Папуга таємничим, поважним і похмурим голосом, — ось що: повстання василісків; і це ще не все — повстанці викрали наші Три Головні Книги Уряду. Ви можете уявити щось жахливіше, мерзотніше і страшніше?

— Ні! — заворожено видихнули діти, бо з дзьоба Папуги це прозвучало, як звістка про кінець світу.

— Я теж, — схвально сказав він.

— Але, будь ласка, — сказала Пенелопа, — перш ніж продовжувати, поясни нам, хто такі василіски?

— Так, Папуго, будь ласка! — сказали Саймон і Пітер.

— Добре! — погодився Папуга. — Що ж, мушу зізнатися, хоча ми, мешканці країни Міфології, сповідуємо принцип «живи сам і дай жити іншому», — все-таки насправді василіски ніколи мені не подобалися: галасливі, брутальні, самозакохані, марнославні — такий до певної міри їхній загальний портрет. До того ж, неохайні, вічно дихають вогнем, легковажно ставляться до всього та ще й небезпечні. А їхня зовнішність? Вельми неприваблива, як на мене. Вони завбільшки десь такі, як ви, з