Читати книгу - "Миколаївське небо"

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися — Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

— Що зі мною буде? — запитала вона тихо. — Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

— Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього — і гуляй собі.

— А якщо не знайдете?

— Знайдемо, — впевнено сказав Сеня. — Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, — не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…

Ольша зітхнула:

— Я бачила…

Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.

— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.

Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…

… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.

Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.

До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».

Перед очима з’явився хлопець — високий, сухорлявий, природно — у темних окулярах.

— Доброго ранку, — привітався він доброзичливо. — Ти — Ольша, так?

Ольша кивнула.

— Де Сеня?

Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.

Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.

— Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.

Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.

— Не кипи, Сеню. А ти чого чекав — що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.

— Але це ж війна! Неприкрита!

Говорили чомусь російською.

— Ходімо-но в будинок…

«Розвідка! — вирішила Ольша. — Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»

Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно — вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені — ідіоти вони, чи що?

Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.

Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.

— Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…

— Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.

Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.

— Нашому Пасі кулі не страшні.

«Це чому ж? — подумала Ольша. — Залізний він, чи що?»

— А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? — запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.

— Не мели дурниць, — перервав його Сеня. — Справжньої війни хочеш?

— Пусти Паху з Хасаном, — чи то попросив, чи то наказав Артур. — Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…

«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» — розгублено вирішила Ольша.

— Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, — Артур відразу ж вислизнув.

— Ходімо, — звелів Сеня Ольші.

Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.

— Я їсти хочу… — жалібно зітхнула вона.

— Ходімо, ходімо…

Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.

Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.

«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», — здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.

Сеня скрушно зітхнув:

— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…

Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.

— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.

Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.

— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.

— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.

Сеня поліз на рожен:

— От уже не збираюся з вами тріпатися.

— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?

— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…

Цивільний спалахнув:

— Взяти!

Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів